19

Я сидів в батьківській машині поруч із водієм. Вже починало темніти... 

Від пережитого за день дуже втомився. Та ще й минула ніч, хоча й була проведена в компанії гарної дівчини, пройшла майже без сна. Я дивився в лобове скло, з нетерпінням очікуючи появи «вогнів великого міста», того самого, де мене чекають моя дівчина, та її товстий кіт...

... Разом з батьком ми дійшли до дверей палати. Бабуся втомилася від такої кількості відвідувачів. Більше того, вона раніше ніколи з нами стільки часу не проводила. Дід досить жваво спілкувався з сестрою.  Сестра знову обрала свою улюблену тему: яке в неї активне, та багате на події життя. Не тільки вчитися встигає, аби стати тим, ким давно хотіла, ще й з  друзями опікувається бездомними тваринами.
  
Та дідусь зацікавився нашим сімейним бізнесом: чи можна придбати в Галини Петрівни (вона же баба Галя) лікарські цілющі трави. З’ясувалося, що ні, бо ще не знайшовся такий спеціаліст. Дід Василь запропонував свої послуги та знання. Мовляв, володіє секретними вміннями, що передаються лише кровним родичам.
 
Ми з батьком насилу їх вгамувати, а то вони занадто голосно спілкувалися, забувши зовсім про хвору бабусю.

 Сестра проте поводилася, як завжди. Я ніколи в житті не бачив її похмурою, чесно кажучи, це іноді втомлює.
 
А ось дід був не такий, як завжди. Раніше він був дуже стриманий в присутності своєї авторитарної дружини, трохи жвавішим ставав з нами на одинці. А тут такий собі «мачо на пенсії», що куди там.
 
Хоча з чого це я такий на нього злий. Мою другу бабусю ніяк не назвеш людиною приємною в спілкуванні. Тому не дивно, що дідусь без неї поводиться неначе школяр на канікулах.

Вгамувавши сестру та діда, ми всім гамузом поїхали до нотаріуса, який виявився старим знайомим батька. Щось мене це не дивує.
 
Поки дід чекав на нас в передпокої, ми з сестрою стали більш заможними. Вдвох – власниками квартири, де я зараз мешкаю; я також отримав машину німецьку батькову, а Оленка – картини сучасних відомих українських художників. Дві з них вийшли з майстерні хрещеної матері моєї дівчини Лєнки. 

Щей з’ясувалося, що гроші, які я платив йому за аренду своєї квартири, тато складав на банківський рахунок на моє ім’я.
 
Не думайте, ми з сестрою зовсім не такі корисні. Та й від образи на батька практично нічого не залишилося. Остаточно її добила звістка про його важку хворобу. 

Батько не хотів, щоб після його смерті все майно дісталося Сніжані. Також, в останні роки, займався написанням підручників з технічних дисциплін. Ще батько пошепки повідомив мені (ось, хоча б щось я знаю, а сестра – ні!), він почав писати не тільки сухі наукові підручники, а й фантастичні романи. Він є автором вже 5 офіційно опублікованих книжок у жанрі Літ РПГ. Тот самий Олексій Васильченко, чиїми творами я захоплювався в електронному вигляді, пообіцяв мені друковані видання з авторськими автографами. Тож батька ми з сестрою не зробили біднішим.
 
Як же ж несправедливо все! Йому ще жити й жити…А тут таке… Прямо там, в нотаріуса, я оформив дозвіл для батька на керування машиною. Сам, мені соромно про це казати, я ще не навчився цьому вмінню.

А далі, ми повезли сестру додому в рідне селище. Вона сама жила в нашому старому будинку. Але зараз попросила її відвезти до бабусі Галі, щоб не бути на самоті в такий вечір. Може вона й не такий, на справді, заєць з батарейкою у дупі, якого вона з себе вдає? Дід ув’язався з нею до своєї колишньої родички. Казав, що хоче невідкладно обговорити проблему з цілющими дикими травами.

Про онкологічне захворювання батька, як і про його сімейні пробоеми, Оленка знала раніше. А мені не казала! От запроданка гадська!

Бабуся нас всіх щиро привітала, та смачно нагодувала. Сестра її своєчасно попередила про наш спонтанний приїзд. Тож нас зустрів гарячий, та найсмачніший обід в моєму житті. Нарешті, мене нагадували, бо за день мій шлунок бачив тільки шматок піци вранці, та сумнівний бутер в буфеті лікарні. Самі розумієте, для парубка-красеня, такого як я, це зовсім крихти.

Настрій мій покращився завдяки смачнющій їжі. Я почав збиратися до міста. Бабуся спробувала мене залишити, а я відмовився, й залишив їй натомість діда.
 
Тож ми з батьком поїхали до Харкова. Бабуся змусила його замовити послугу “тверезий водій”. Хоча ми й не пили спиртного, сідати за кермо було нікому. Я не маю водійських прав, а батько так знесилився за сьогоднішній день, що його неможливо було саджати за кермо.
 
…Нарешті, я дочекався. Вогні першого до траси району мегаполісу вже виднілися попереду. Я ледь не прогавив цей момент. Люблю повертатися додому ввечері. Зараз відвеземо батька до його квартири, де він жив. А потім – до себе, під теплий плід та читати новий роман Васильченка.
 
Як каже моя язиката сестричка: «розумна мисля прийшла опосля». Треба ж було заздалегідь дізнатися адресу моїй дівчини, та їхати одразу ж до неї. Там на мене чекає якесь смачнє «чарівне зілля»,  та тепле черевце Мурчика, що потребує невідкладного лоскотання. От же ж я бовдур!
 
Знайома квартира, тепер моя власна зустріла непривітною темнотою. До минулого вечора такого не відчував. Без Лєнки тут бути самому неможливо. 

Й вона наче почула мене на відстані. Надійшло повідомлення: «Якщо не хочеш приїздити до мене, позову собі завжди голодного пожарного й всю смакоту йому віддам. Й ще, буде тобі котячий «прокльон» від Мурчика. Він цілий день сидить біля дверей, на тебе чекає.»
 
Я їй подзвонив, замість того, щоб написати повідомлення. Просто скучив за її голосом:

- Привіт. Лєнка, а їхати мені куди? Ти ж адресу не повідомила. Як принцеса в зачарованому замку.
 
- Ой, вибач, Васильку, забула. А сама вже встигла обуритися. Зараз напишу в смс адресу. Цілую та чекаю!
 
Це було так приємно, щой вимовити неможливо. Я швидко зібрався, й поїхав до неї, за вказаною адресою, по дорозі накупив безліч продуктів. Також подзвонив керівникові, та взяв 3 дні відпустки. За успішне завершення проекту, крім премії, я заробив ще декілька днів вихідних. Після такого важкого дня мені потрібно було б відпочити.
 
П’янкий аромат тушкованої картоплі з м’ясом відчув ще на сходах. Шлунок обурено забурчав, наче його не годували. Мене зустрічали прямо біля самих дверей: Лєнка в зеленій футболці та в джинсових шортах, з Мурчиком на руках. Вона з такою жвавістю повисла в мене на шиї, що дещо притиснула котяру. Тому перше, що я почув після дівочого сміху та поцілунків було незадоволене котяче мявкання.
 
Кіт швидко опинився на підлозі, з презирством муркнув та, піднявши хвоста, поважно прослідував на кухню.
 
Нарешті, відпустивши й мене, хозяйка квартири помітила всі мої торби з припасами:
 
- Василю, ти що з голодного краю вискочив? Нащо стільки їжі?