3. Ось він: початок!

Отже, у мене був 31 день, і грандіозний проєкт, який я мала за цей час придумати. Голова пухла. Стільки всього можна зробити, що обрати. Насправді варіантів дуже багато. Але треба й не забувати про те, що це має бути щось унікальне. Можна реконструювати щось, або ж побудувати спочатку. Важко дізнатись , що я хочу. Я трохи подумала і вирішила обстежити місто, на щось я просто мушу натрапити. Від роботи я поки що звільнена, тож в офісі не затрималась. Забрала зі свого робочого місця сумку, вдягнула куртку і пішла до виходу. Олю я не бачила, та й не бажала мати з нею якусь розмову. Думаю, я всіх здивувала, адже вийшла в гарному настрої, без сліз. Нічого пояснювати їм я не збиралась. На хвилину, я уявила собі, щоб було, якби той чоловік не підійшов до мене. Ой, краще такі думки гнати геть.  Навіть,  не сказавши своїм колегам до побачення, вибігла на вулицю. На дворі був листопад – холодно, але емоції так переповнювали, що я аж розтебнула куртку – так мені було жарко. Я просто ходила вулицями, розглядала все навколо і думала про своє. Отямилась, коли на вулиці вже стемніло. Я тоді забула про свої проблеми, навіть про кота, який сидів цілий день голодний. В голові вже з'являлась ідея, але все ще було туманом. До малювання на папері було ще далеко. Згадала про те, що нічого не їла сьогодні, живіт одразу забурчав. Вдома нічого не було, тож треба було шукати магазин або кафе. Врешті пристала на друге. Я була горда собою, тож вирішила , що замовлю все , що душа забажає. Ще вчора я б не наважилась кудись зайти. По-перше соромно сидіти одній, а по-друге, гроші я відкладала, вважала , що витрачати на таке кошти безглуздо! Ну раз в житті ж можна! Я йшла в напрямку  дому. Нічого особливо не привертало мою увагу. Раптом побачила невеличку кафешку. Підійшла ближче ,написано: кафе- книгарня «Їжочитай» .  «Цікаво»- подумала я . Дуже захотілось зайти, звідси додому ще й недалеко, мене реально тягнуло ніби магнітом. І чому я раніше не помічала цього закладу? Зайшла в середину, місця там було небагато. Всього десять столиків розміщених по всій кімнаті, а по середині точніше біля стіни, стіл замовлень, де стояла приємна дівчина. За нею шафа з книгами. Дуже велика- на всю стіну. Збоку стояло фортеп’яно. А по всіх стінах висіли дуже гарні картини. Це місце творчих людей- одразу було видно. Одразу зрозуміла саме тут я маю намалювати свій геніальний проєкт. Сиділи у закладі не на звичайних кріслах, а на качалках. Вони створювали атмосферу дому. Але до них додавалися усамітнення і тиша, яку вдома знайти часом  буває нереально. Насправді, відвідувачів було тільки двоє. Але тоді я подумала, що це через пізню годину. В роздумах, не помітила, як до мене підійшла жінка. Це була не офіціантка, скоріше адміністратор. Хоча, спірне питання. 

-Ви тут вперше?- запитала вона. 

- Так. А що так видно? 

- Просто всіх відвідувачів ми знаємо в обличчя, ну постійних. А нові в нас рідко бувають. Любите читати чи прийшли помалювати? 

-   Скоріше друге. 

- Тоді вам туди,- вона показала на двері,- а поїсти : гарячий шоколад і тістечко брауні вас влаштує? 

-Так. - стояла розгублена.- Взагалі то я сподівалась на салат.

- Я принесу вам замовлення, воно буде готове за декілька хвилин. Ну чого стали, ласкаво прошу. 

Я підійшла ближче до дверей. Відчинила. Словами не передати, яка я була здивована.