5. Нічна розмова

Мар'яна жила за два квартали від мого. Година була пізньою. Транспорт вже не ходив, тай іти було всього 10 хвилин, якщо швидкою ходою. 
- То ти кожного дня сюди приходиш?,- запитала я. 
- На жаль, ні... На життя ж заробляти треба. Тому тільки по вихідних. 
- А можна поцікавитися чим ти займаєшся? 
- Та нічого цікавого ти не почуєш. Я звичайна медсестра. 
- Як це нічого. Я вперше бачу медсестру, яка так гарно малює. 
- Просто – це не робота моєї мрії... 
- А яка твоєї? 
- Тут легко здогадатись... Хочу заробляти своїм талантом на життя. Весь час присвячувати йому... Але мені ще довго вчитися, тай я не геній. 
- Та не прибідняйся.  У тебе гарно виходить. Це скоро стане реальністю. 
- Не треба мене перехвалювати. Має бути самокритика. Тай хто їх буде купляти, точно в не в сучасному світі. Більшість перестали цінувати мистецтво. 
- Ну , але ж не всі. Знаєш, а в мене є одна ідея! Скільки в тебе вже готових робіт? 
- Ну таких, за які мені хоч трішки не соромно тільки п'ять. А чого це ми тільки про мене розмовляєм. Розкажи мені краще,як це бути архітектором. Тай чому ти тут. А як же офіс? Комп'ютер зі спеціальною програмою.
- Ну, я надаю перевагу старим методам. Олівцю, циркулю і власним рукам.
- І що вже вдалось щось створити? 
- Бібліотеку 21 століття, але вона не буде носити моє ім’я в ролі архітектора.
- Чому? 
- Це довга і дуже сумна історія. Мою ідею вкрали, а мене ледь не звільнили. 
- Правильно ледь! Що не робиться то до кращого! 
- Так... Але тепер в мене є місяць щоб придумати щось мега круте, щоб переконати, що я автор бібліотеки. 
- Думаю в тебе все вийде. Хорошим людям рано чи пізно щастить. 
- Ти прийдеш завтра? 
- Думаю прийти десь о 12. Може трохи пізніше. Рано йду за продуктами для мами на ринок. Вона хворіє, і я виконую її щоденні потреби. 
- Щось серйозне? Класно, що в неї така донька. 
- Я далеко не ідеальна. Особливо якщо згадати скільки болю я їй спричинила в юнацькі роки.
- Ми всі такими були. То щось серйозне? 
- І так і ні. Хронічні хвороби, які вирішили загостритись саме зараз. А загалом просто вік. Завтра багато народу буде, ще хлопці художники прийдуть . І навіть той що портрети малює. 
- Він що тобі подобається? 
- Ну як сказати.  Любовні романи з ним я не планую. Два художники під одним дахом це занадто. 
- Мені треба повертати.
- А мені йти прямо.
- Тоді до зустрічі. 
Ми ніяково обійнялись і розійшлись. Що сказати: це реально був один з найщасливіших днів в моєму житті. Я абсолютно не знала, що буде далі, але саме від цього була щасливою. Решту дороги бігла. Вдома мене зустрів незадоволений кіт. Я швиденько його погодувала. Це було вперше, коли він залишався на так довго. Якщо чесно я навіть забула купити для нього щось смачненьке, тому їв те що є. Спати не могла. Мар’яна була зі мною така відкрита, щира... Я думала такого вже не зустріти. Я так хотіла стати їй подругою, але хто його зна,що далі буде. Скоріше всього у неї настільки велике коло спілкування, що я їй просто  не потрібна. Цієї ночі я додумала все щодо проекту. Мало бути геніально, але забігати на перед не хотілось. Але знала точно : я  буду намагатись зробити  її картини дуже відомими