7.Ще одне доленосне знайомство

Ми вийшли з його так званої «нори» і побачили двох хлопців. Один з них виглядав дивно: у нього була борода як в старого діда і довге волосся заплетене в косичку. Одразу було зрозуміло, що він неординарна людина. Я привіталась. Інший посміхнувся до мене і теж сказав : «привіт» . Він був дуже високий, майже як баскетболісти, мав сині очі, чорне волосся,  одяг на ньому був звичайний, повсякденний. А ще чоловік був плечастий. Він дуже мені сподобався: 

- А я тебе тут раніше не бачив,- сказав. Той, що дивак вже сів за свій мольберт, а цей стояв у вході непорушно. 

- В вас реально, як в школі, так я тут всього вдруге. 

- І як тебе звати,  новенька? 

- Діаною. 

- Я її кличу принцеса Ді,-втрутився Максим. 

- Ого. А я просто Матвій. Приємно познайомитись. То ти художниця? Тільки починаєш  чи вже є досвід. 

Дивний чоловік почав вже собі щось там малювати. Я бачила таке вперше. 

- Та ні, я просто архітектор. А ти? 

- А я просто Федькин друг, ну,  а за сумісництвом власник цього закладу. 

- Серйозно? Як взагалі ти додумався відкрити таке райське місце? 

- Приємно таке чути. В кожного своя місія в житті. Думаю це моя. Я давно задумувався як дати прихисток художникам і просто творчим людям і якось вийшло таке. 

Максим подав нам знак і пішов в свою комірчину. Ми залишились  вдвох, хоча нас  і оточували люди. 

- А як ти дізналась про наш заклад? 

- Просто йшла, побачила вивіску і дуже захотіла зайти. 

- Зараз 12 дня, ти архітектор. Щось в мене не складається у голові. Ти ж маєш зараз сидіти в офісі. 

- Ну це довга історія. Якось розкажу. А скільки художників тут малюють? 

- Ну зараз тільки 7. Було більше, але декілька перестали малювати, а двох запросили малювати закордон. Ти  виходить восьма. 

- І ти з кожним особисто знайомий? 

- Так.  Я хочу стати їм другом, щоб вони знали, що завжди мають до кого звернутись.  В кожного з них вірю, за кожного дуже переживаю. Може колись в своїх мемуарах і про мене згадають. 

- Про тебе ще будуть писати в книжках з історії. 

- Це моя мрія! 

- Думаю вона збудеться, адже ти робиш дуже важливе діло. 

- Мені вже пора. Я  піду, але ми ж правда ще зустрінемось? 

- Думаю так. 

- Тоді бувай! 

- Бувай. 

І він пішов. Я сіла за свій столик і почала малювати! Такого натхнення я ще ніколи не відчувала. Проект вже не був чимось захмарним, я придумала: створю базар- галерею. Я хочу і дам цим людям показати їхні картини всьому світу, щоб мені це не коштувало ! Я ще трохи пороздумувала , а потім з швидкістю світла почала креслити  олівцем стіни.