9.Як я закохалася у своє місто

Отак йли ми  і розмовляли

В дитинстві, коли мене запитували ким я хочу стати, я відповідав: хорошою відомою людиною. Але для цього в більшості випадків потрібен талант або гроші. Звісно в деяких випадках ще грає роль випадок, але нічого з переліченого мене не стосувалось. Музичного слуху в мене немає, письменницького хисту теж та й не художник я... Отак пішов я вчитись на юриста, коли трохи підріс і постало питання освіти. Ним я пропрацював аж 1 день, якось швидко зрозумів , що це не моє! А тут ще й мій друг, отой дивний, який навіть не привітався, постійно скаржився, що не має , де малювати. Я собі вирішив: ні на кого працювати більше не буду, хотів свою справу. Довгенько був в пошуку себе. До речі, для загальної інформації на місці про кафе раніше стояв парфумерний магазин. Три роки тому його зачинили, а приміщення продавали. Ще й великими літерами написали, про це, щоб я точно звернув увагу. Я не довго думав, позичив гроші в знайомих і викупив приміщення. Далі довгі два роки відпрацьовував борги, тай, що тут робити ніяк не міг придумати. Врешті ідея до мене прийшла під час сну, мені просто наснилось моє кафе. Зранку я побачив дівчину, яка їла круасан і щось читала на одній з терас. Так я вирішив, що буде це кафе-читальня. А так, як Федька мій кращий друг- ще й художник, то про цю професію я теж не забув. 

- Цікава історія. 

- Якщо на чистоту, то не дуже, але я такий радий, що можу дати творчим людям прихисток. 

- Але ж ти майже нічого не заробляєш на кафе. Художники працюють безкоштовно, тай їдять майже завжди теж. За що ти живеш. 

- Та ні, на життя вистачає, а більше й не треба. Тай купляють у мене вони ті булки. 

- А сім’я ? 

- У мене тільки мама, а її забезпечити дуже легко, особливо коли вона навідріз відмовляється брати в мене гроші, і повертає доставкою продуктів! 

- А я думала такий красень як ти точно має мати дружину, ну або хоча б дівчину. Ну й діточок теж! 

- А що я виглядаю настільки старим? 

- Та ні! При чому тут це! 

- А що це ми все тільки про мене. Ти одна чи хтось є? Як живеться у  скільки там років двадцять... 

- Ну майже. Мені скоро 26. Ну як скоро... Весною. А живу я з котом. 

Він засміявся. 

- Вибач, просто ,  я з собакою! 

Настала мовчанка. Обоє хотіли виправити ситуацію, але не наважувались. 

- А ти любиш наше місто?- ні з того ні з сього запитав Матвій. 

- Ну я його поважаю, тай мабуть люблю. 

- Хочу щоб це « мабуть»  зникло назавжди. Можна я тобі покажу одне потаємне містечко? 

- Що прямо зараз? 

- Так! 

Він взяв мене за руку і повів в протилежну від мого будинку сторону. Йшли довго, мовчки і швидко. Нарешті він попросив мене заплющити очі. Ми зайшли в під’їзд, піднімались ліфтом. Він підвів мене до панорамного вікна. Я розплющила очі. Такої краси я ще не бачила. Переді мною у всій красі постала гора, яка як я думала знаходилась за містом і річечка , яка текла в її ніг. 

- А в цьому будинку живуть люди? 

- Так! А на першому поверсі здають офіси. О і на десятому теж! 

- А ми зараз? 

- На 11. 

- Ніколи не чула про будинок на 11 поверхів. Дякую тобі! Тепер цей день незабутній! 

Ще б трохи і від цієї романтики я його поцілувала. Але , на щастя, цього не сталось. 

- Тобі справді так сподобалось? 

- Тепер я точно знаю, де буде місце дислокації мого проекту! 

- Якого? 

- Я ж архітектор! Ти забувся? 

- Розкажеш, що придумала? 

- Хіба якщо по секрету.