19. Частина про все і ні про що

- Ді, я зовсім забув про наші відвідини! Одягайся хутчіш, я попередив, що ми трохи запізнимося,- сказав захеканий Матвій. 

- Де ти був? Я обшукала все кафе ! 

- Розкажу по дорозі. 

- Ти ж розумієш, що я роблю це виключно тому що хочу вберегти художників? Якби не вони я б ніколи з тобою не пішла! 

- Прекрасно! 

Ми вже вийшли з кафе. Йшли дуже швидким кроком. 

- Я слухаю! 

- Я всього лиш ходив в банк. 

- Платив за кредит? 

- Майже: намагався взяти ще один.

- Нащо? 

- Бо ти поставила мене в дуже незручне становище. Я не звик, що за мене платить жінка. 

- Сказати тобі в яке ти мене становище зараз ставиш? 

- Не треба! Ді, я вже давно хочу це сказати...ти така-така...ти дуже мені подобаєшся! 

- Що? 

- Давай хоча б спробуємо! 

- Ти мені теж, але я не можу отак одразу.  Спочатку вирішимо всі проблеми, а тоді повернемось до цього, ок? 

Він промовчав і решту дороги ми йшли мовчки. 

Програміста звали Ігор . Він запросив нас до його кабінету. 

- Скільки це буде коштувати,- в кінці розмови запитав Матвій. 

- Ну тисяч 10, як для вас. 

- Тільки зроби все як найкраще. 

Я вийняв сумку, дістала гроші, попрощалась і побігла в кафе. Дві години давно минули і там на мене мали б чекати Соня з Костею. Захекана добігла до майстерні за 10 хвилин. Там нікого не було. Я вже встигла трохи засмутились, як почула гамір в кабінці у Максима. Постукала і зайшла. 

- А ось і Ді,- викрикнула Сергій,- ой відчуваю, як я її намалюю продам портрет за мільйони! 

Мар’яна в цей час колихала когось в колясці. 

- Привіт, я Соня- привіталась зі мною дівчина. 

Вона була веселою і стрункою, риже волосся і такі ж вогняні очі. 

- А я Костя,- привітався чоловік. Він теж був русявий. 

- Приємно познайомитись. Дякую, що так швидко відгукнулись, але мені якось не зручно у вас ж малюк. 

- І що? Кіруся у нас дуже спокійна дівчинка. Звичайно я буду відволікатись, будь ласка, я вже так втомилась сидіти вдома!  Ніколи такого раніше не робила, але буду старатись! 

- Нічого! - Я в двох словах розказала про свою ідею. 

- Це бомба!- сказав Костя,- у тебе мусить все вийти! 

- Так, але залишилось тільки 10днів, а в мене ще стільки роботи! 

- То чого ми сидимо? Бігом до роботи! 

Ми перемістились в майстерню. Робота закипіла. Пропрацювали аж до темної ночі. Ніхто не помітив як пролетіло стільки часу, адже нам було весело тай робота була цікавою. Малеча теж їх підтримувала. Час від часу просила їсти , а так бавилась якоюсь погримушкою. Це була найспокійніша дитина, яку я бачила. Нас перервав Матвій. Він намагався  уникати мене. 

- Вже десята, пора розходитись по домівках,- він сказав це і швидко пішов. 

У мене в душі двоїлось. Одразу було зрозуміло: він образився та ще й серйозно. Я навіть не могла сфокусуватись на розмові з друзями , ніби була в іншому світі. Мені боліло, так хотілось бути поруч з ним. Ми зібрались десь через півгодини. Костя запропонував порозвозити всіх додому. Мар'яна з радістю погодилась, а ось я відмовилась. Сказала, що додому всього декілька метрів. Вони наполягали, але я все одно не погодилась. У мене ще був план тут, про який я не хотіла нікому розказувати. Вони поїхали , а я швидко піднялась на другий поверх. Ледве знайшла в темряві  потрібні двері. Він одразу відчинив і ми довгі секунди дивились одне на одного .