22. Сирник переїжджає!

Ми обоє оговтались через декілька хвилин. Просто зробили вигляд, що цієї розмови не було. Повернулись до теми кафе.

• Завтра приходить вивіска. Ти ж повішаєш?
• Ну принаймні спробую.
• Так з рекламою все добре, о, а крісла прийдуть теж скоро.
• Це чудово. Свято вже буде з обновками. А, до речі, а коли твій день народження?
• Ще нескоро. Я літня птиця. А твій?
• Зимою.

Розмова взагалі не клеїлась.

• Давай я хоч посуд помию…
• Ти і так готувала, то я сам.
• Та я, мабуть, піду вже!
• Додому чи одразу в кафе?
• Спочатку забіжу додому візьму дещо для проекту і кіт сам- голодний.
• Ти не хочеш перевезти його сюди? Тут веселіше…
• В кафе?
• Ні. Краще до мене додому.
• У тебе ж собака. Ні,  це погана ідея!
• Мій пес частіше з кимось ніж вдома. От , наприклад, зараз Петро позичив його на два тижні.
• Нащо?
• Вчить сина доглядати за іншими.
• Це твій друг?
• Так, ще зі студентських років.
• Цікаво, а твоєму псу подобається, що в нього змінюються доглядальники як рукавички?
• Не знаю,- він усміхнувся, але запитаю при нагоді. Привозь. Так реально буде зручніше. Будеш мати вільну хвилинку і забігати до нього.
• Він тобі буде заважати. Та й у нього запах.
• Якби я знав, що мені буде дискомфортно я б ніколи не запропонував.
• І я зможу час від часу брати його до майстерні!?
• Чому б і ні!

Я на емоціях поцілувала його в щоку. Попрощалась і побігла на крилах за Сирником. На той час  йому було вже 4 роки . Він бачив ще моїх батьків і всю любов до появи кафе я віддавала тільки йому. Сирник не любив людей, але мене поважав. Давав себе погладити, коли добре скучив я піклувалась про нього як про рідну дитину. І совість останні три тижні мене таки їла. Я вже відкривала двері від під’їзду, але мене перехопила сусідка.

• Діанко, а де це ти останнім часом пропадаєш. Робота чи може нарешті свого принца знайшла?
• Та певно перше!
• Та що ти вже давно пора. Твій кіт тут правда такі дифірамби виспівує, то ти наступного разу забирай його будь ласка з собою.
• Вибачте більше не буде. Я якраз за ним.

Мені не дуже хотілось продовжувати розмову , тож я швиденько зайшла в під’їзд.

Сирник спав на його улюбленому стільці. Їжі зовсім не було , а води тільки  трошечки. Мені стало дуже соромно за себе, адже я ж єдина, хто за нього відповідальна! Я лагідно його розбудила, поклала в корзину і пішла в кафе. Матвій виявився там- рахував щось за стійкою адміністратора. Відвідувач був аж один.

• Ми вже тут. Пустиш?- сказала я.
• Вибач, що не дочекався. Тримай ключі.

Я владнала все з Сирником і нарешті повернулась до роботи. Там мене вже чекали і Мар’яна, і Соня, і Костя, і навіть Сергій.

•  Хтось домовився зустрітись о 9,- пробурчав невдоволено Сергій.
• А зараз котра? Ой вже 10:30, вибачте.
• Ти не проти, що ми почали без тебе,-запитала Соня.
• Ні звичайно! Дякую вам.

Я почала обіймати кожного. Вони розказали мені свої нові ідеї. В майстерні стало гамірно.