26. Йшла інтенсивна підготовка

Я ще трохи посиділа у хлопця, а потім пішла до друзів допомагати. Зараз Сергію було не до портретів! Ще десь день, максимум два і ми завершимо проект. Аж не віриться- раніше терміну! В цілому я була дуже задоволена. Мені дуже подобалось те що ми зробили. Але чому я відчувала тільки сум! Якесь відчуття завершення епохи… Цей місяць був найщасливішим за довгі роки, але що далі? Невідомість дуже лякала! Ще й Сергій підляв масла в вогонь. Я дуже хотіла допомогти другові. Але ж нереально загоїти чужі душевні рани.. Так хотілось попросити  поради  у Матвія. Він єдиний знав правду… Я була в шоці. Сергій завжди був веселим, щасливим, ховав своє справжнє я за маскою. В голові не вкладається. Як можна стільки часу приховувати  від усіх таке горе! Хоча б заради нього, тому що він цього хоче, я дам нам з Матвієм шанс! Точніше пущу все на самотік. А вже як буде так буде»… я не помітила як у роздумах пройшла повз друзів. Я майже дійшла до дверей, коли мене нарешті перервала Мар’яна.

• Ді, у тебе все добре?
• Так , а що таке?
• Ну я тебе дещо запитала. А реакції нуль. І як це зрозуміти? Це що позування так впливають?
• Певно… Вибач. То що там ти питала?
• Які мають бути вікна на центральній локації? Пообіцяй, що як відійдеш все нас розкажеш.
• Угу,- я швидко перейшла на іншу тему . Я хотіла б коричневі. Панорамні. А яка виходить приблизно квадратура?
• Десь під зоо кв метрів.
• Ого…Ми розігнались.
• Якщо це поділити на зони. То кожен продавець буде мати десь по 10 кв метрів…
• Маленький магазинчик….Все як я хотіла!
• А от я переживаю, що вона почнуть керувати усім і будуть фарбувати стіни в колір , який їм подобається,- сказала Соня.
• Не хвилюйся,  пропишемо це в проекті і все буде добре!
• Де ти збираєшся шукати таку площу?- запитав Костя.
• Ну це проблеми офісу, а не наші, але я вже маю в примітках одне чудове містечко, на Прибузькій..
• Мені аж не вірить що це здавати через трохи більше як три дні,- сказала Мар’яна.
•  Угу. А ще завтра в когось день народження,- додав Костя.
• Ой не нагадуйте! – жартома відповіла дівчина.
• Діано, а тобі страшно? – запитала Соня.
• Дуже! Але навіть якщо нічого з цього не вийде у мене є ви!
• Ми такі раді, що познайомились з тобою-  сказала Соня.
• А я рада що за щасливих обставин ви погодились допомогти!
• А ти запросиш нас на весілля?- запитала Мар’яна.
• На яке?!
• Твоє!
• Я ще заміж не збираюсь.
• Та годі тобі, всі бачили як Матвій на тебе дивиться!
• І як же він так дивиться?
• Закохано!
• Ви придумуєте якусь нісенітницю!
• Ну, ну так завтра треба доробити  до кінця деталі, - нарешті в діалог втрутився Костя.
• А я вже звикла, що ходжу сюди як на роботу,- з нотками суму відповіла Соня.
• Якщо все вийде будите ходити так у офіс!
• Ді, це твій і тільки твій проект. Припини ці розмови.
• Він такий мій, як і ваш. Я так вирішила. Чому ви маєте бути в тіні? Хіба менше за мене працювали!?
• У нас Соля і її не буде з ким залишити…- спробувала виправдатись Соня.
• Вона ідеальна дитина і думаю наша команда їй подобається!

Ми проговорили ще довго. Друзі розійшлись по домівках я теж. Потім був ще один день інтенсивної праці.. Але робота ще залишилась…Цього разу я вирішила дочекатись Матвія. День народження подруги був вже на носі .і я не  була впевнена, що все готове!

Він прийшов аж об 11. В  руках великі і дуже гарні кульки. Ще двоє чоловіків несли коробки з посудом та різдвяними прикрасами.

• То буде Різдво?- перше що запитала я.
•  Так… вона буде в захваті, а ще потім нічого не прийдеться знімати!
• Моя допомога потрібна?
• Не буде зайвою!
• А продукти якісь будуть?
• Так. Вони ще в машині. До речі, знайомся! Це Ігор, а це Антуан- мої друзі, а за сумісництвом і Мирослави!
• Рада познайомитись. А чого я вас раніше не бачила?
• Ми не художники…Я як , той хто обожнюю читати і пишу трохи  раніше часто тут бував, але зараз не до того-  надто багато роботи і турбот!- відказав русявий, високий чоловік, Очі мав жовтуватого відтінку. І Футболку їм під колір. Ну і фірмовий спортивний костюм. Він був привабливим і на мою думку ніколи не жалівся на брак уваги від дівчат. А ще у нього були трохи дивні  вуха. Які він намагався сховати за зачіскою. Це був Антуан.
• А чого в тебе таке незвичне ім’я.- наважилась запитати я.
• Тато має італійське коріння. Якби ти знала, я цьому імені «радий»,- саркастично відказав він.- Ой скільки в школі мені за нього діставалось…
• Твоя батьки просто знали, що з тебе вийде письменник! Тобі не треба вигадувати нічого,- спробувала розрадити ситуацію я.
• Ну так Антуан Кравчук це ж таке чудове поєднання!- я себе ледь стримувала, щоб не засміятись,- а мені подобається.
• А мені подобається. Тай якщо, то… можна змінити.
• Я часто про це думаю, але не хочу ображати батька. Стримуюсь…
• Думаю це правильно… А ти Ігоре…Чим займаєшся?

Цей чоловік був найнижчим з усієї трійці. Мав темне, майже чорне волосся. На ньому був дуже стильний одяг, джинси чорні, кросівки білі.   Сама статура тіла в міру підтягнута.

• Я лікар. Ну ок,  тільки вчуся…
• Клас, раніше я ніколи  не товаришувала з лікарями.
•  Ну думаю років 5 ще й не будеш, бо мені ще вчитись і вчитись. Тільки початок орданатури…А ти перший архітектор.
• А як ви познайомились з Матвієм?- запитала я у Ігоря.
• Ооо це дуже довга історія, розкажу тільки за смачний гарячий чай!

 Прийнято. – Я поставила чайник