27. Нарешті одні

• Це було одного  літнього ранку!

Я засміялась:

• Хороший початок.
• Тобі смішно, але це правда. Ми йшли з Мар’яною парком, їли морозиво. І тут ні з того ні з сього вона почала кричати : «Матвій», ледь не потрапила мені тим ріжком в обличчя, залишила мене і перебігла дорогу.
• Ви були вже знайомі з Мар’яною? ЯК!?
• Вона  медсестра, а я  на той час був інтерном. Нас поставили працювати в одну зміну.
• Думаю вона найдобріша медсестра з усіх.
•  О тут як сказати, перші місяці вона була зі мною на стільки сувора, що я  боявся ходити з нею в одну зміну.
• Хто Мар’яна!?
• Так! Знаю в це важко повірити…
• Ну, а далі то що було?
•  О! Точно! Я стояв як укопаний там, де мене залишала подруга. Вона привіталась із незнайомцем, краще сказати ледь його не задушила  і привела його до мене. Змусила знайомитись. Виявилось, що кожен з нас обожнює живопис правда кожен по своєму… Ми тоді гарно провели час, але далі спілкування не продовжилось. Але на цьому історія не закінчилась. Адже Матвій через два місяці потрапив до мене в відділення. У нього був апендицит. А ще це був перший пацієнт якого оперував я!!! Під наглядом звичайно, але страшно було не передати словами. Потім трохи затяжне видужування. Я переживав за нього більше ніж за будь- кого з рідних. З клініки він вийшов з номером мого телефона. Я періодично телефонував і запитував чи все добре.   А потім розмова зайшла про інше…ми  почали спілкуватись і  нарешті стали друзями. А так,  забув додати, я порушив лікарську етику тоді вперше і поки востаннє в житті.
   
• Така цікава історія! Ігорю, а ти виходить супер-герой!
• Та ні, лише лікар…
• Але тепер в разі чого я буду звертатись до тебе.
• Друзяки мої, щось ви забалакались! Антуане, чіпляй верхні прикраси, а ти Ігорю, біжи за продуктами в машину. Ді, за тобою оформлення столу, розтав келихи, посуд…
• Матвію, з якого це часу ти став таким серйозним?- запитав Антуан,- не знаєш що з ним? - підморгнув він до мене.
• Це все точно через Діанку!- додав Ігор.
• Мене?! Не придумуйте,- спростувала я і одразу почервоніла.

Всі взялись до роботи, через деякий час мені принесли всі атрибути і я теж взялась працювати. Була десь друга ночі як ми нарешті впорались. Заклад перетворився в справжню різдвяну казку. А ще біля входу хлопці поставили величезного іграшкового ельфа, який точно приверне увагу перехожих. Завтра художники розмалюють вікна і все стане ідеальним.  Тільки ялинки не вистачало. Але до Різдва ще цілих 4 тижні, тож було б дивно її поставити. Хлопці втомлені поїхали автомобілем додому(жили поруч), пропонували й мене підвезти, але я відмовилась. Вони звичайно здогадались, що це через Матвія. Він нарешті зачинив за ними двері і підійшов до мене:

• Я скучив!
• Угу. Але чомусь за цілий день навіть не навідався до мене!
• Ти ж  сама просила. Щоб ніхто не запідозрив.
• Ти ж сам знаєш, що вони здогадались і так! Який вже сенс приховувати..
• Ура, значить завтра йдемо за  руку як ті закохані парочки.
• Я подумаю… В мене ще є ціле сьогодні!
• Ой точно! Ти залишишся у мене?
• Навіть не знаю, взагалі то не планувала.
• А як же Сирник? Він скучив!
• А ти?
• А я ще більше!
• Вмієш переконувати… А ти розібрався з кредитом?
• І так і ні! Пропоную не псувати ніч і поговорити про це зранку!
• Точно все розкажеш?
• А хіба в мене є вихід?
• Ні.
• Тоді побігли годувати Сирника!