Вступ

Знявши з полиці цю книжку, ви, імовірно, запитуєте себе: «Як може нейрологія вивчати зомбі?» Але так, зомбі справді мають мозок (міф каже, що доводиться знищити їхній мозок, щоб їх «убити», чи якось так), і ми опинилися б в скрутному становищі, якби треба було довести, що «зомбі-нейрологія» кваліфікується як окрема галузь досліджень. Нейрологія — вивчення мозку, особливо його взаємозв’язку з поведінкою та когнітивною сферою,— уже має неабияку власну частку, можливо, нерозумних та фантастичних «спеціалізованих» підгалузей; тож навіщо збільшувати цей перелік?

Що ж, а чи було вам відомо, що ми, нейрологи, маємо відповіді на геть усі запитання? Постійні читачі «Сторінки думок» у «Нью-Йорк таймз» або інших популярних медіа-виданнях уже чітко знають, що нейрологія може пояснити, чому людина закохана у свій айфон, чому брехати дітям про Санту є нейрологічно здоровою формою виховання і чому викликання коми є доказом існування раю. Бачте, дивлячись на все існування людства крізь призму наших дуже замулених лінз, ми можемо відповісти на всі життєві питання. За нашими оцінками, фМРТ-дослідження, яке пояснює сенс життя, мало б вийти десь на початку 2015 року (підказка: воно містить 42 ділянки мозку). Нам страшенно не хочеться розчаровувати наших колег у галузі філософії, релігії та фізики, але завдяки декільком вигадливим машинам мозкової візуалізації та десятиліттям досить ретельного розмірковування на цю тему ми, неврологи, наразі маємо можливість розуміти все — тож їм, мабуть, доведеться шукати роботу десь в іншому місці.

Якщо нейрологія є панацеєю та здатна пояснити геть усе, тоді чому вона не може розтлумачити зомбі-апокаліпсис? На це ж є попит, чи не так?

Повернімося ж до книжки, яку ви тримаєте в руках. Уся історія розпочалася влітку 2010 року з телефонного дзвінка від Метта Могка, голови Товариства досліджень зомбі та автора книжки «Це вже не те, що твоя мама й ти хотіли знати про зомбі». Метт подивився на YouTube відео з лекцією Бреда, де той казав, як його виховували на дієті Sega та коміксах від Marvel. Метт хотів дізнатися, чи, ураховуючи подвійну любов Бреда до культури коміксів та мозку, не хотів би він дослідити природу мозку зомбі. Бред подумав: авжеж… і я точно знаю, кого запросити на цю шалену прогулянку…

Відтоді для нас обох це стало швидкісним спуском.

Ми (Тім із Бредом) познайомилися, коли працювали над нашими докторськими в Каліфорнійському університеті в Берклі. Ми недовго працювали разом над неінвазивним проєктом стимуляції мозку, котрий, як і багато інших наукових експериментів, вів абсолютно в нікуди, але в процесі виявили обопільну любов до кіно про зомбі. Тому, крім сумісних занять справжньою наукою, ми відгалузились у сміховинний світ зомбі. Сподіваємося, вам сподобається це сміховинне, і плекаємо надію, що ви не триматимете на нас зла за нашу науку.

Якщо серйозно, ця тема про зомбі чимало нас повеселила. Ми обидва диваки, до того ж великі прихильники наукової пропаганди та спілкування. Це рідкісна можливість — поєднати наші дивакуваті наукові сторони з ненауковими. Останні десять років Бред жодного разу не пропускав Comic Convention у Сан-Дієго, і навіть ще довше, коли він був прищавим підлітком двадцять років тому. Ніколи в житті йому й на думку не спадало, що наукова кар’єра надасть шанс виступати перед натовпом з кількасот помішаних на коміксах диваків на тому заході (у тій самій кімнаті, де, чесне слово, він читав справжню лекцію як нейролог зібранню з набагато меншої кількості вчених-нейрологів на щорічній конференції Товариства неврології). Тім пристрастився до фільмів про зомбі відтоді, як ще тінейджером подивився один за одним нашумілі «Ніч комети» (реж. Том Ебергардт; 1984) та «Повернення живих мерців» (реж. Ден О’Беннон; 1985). Можна було б сказати, що найпершим увагу Тіма до мозку привернув Тарман.

У ті роки, розповідаючи про біологічну основу поведінки зомбі, ми відчували піднесення через те, що стільки людей захопилися цим разом із нами. Коли до вас підходять люди і кажуть щось на кшталт «Я — дорослий чоловік, у мене є родина та кар’єра, а ви, хлопці, примусили мене захотіти стати нейрологом!» або «Я раптом уподобав наукові речі, дякую вам!», ви розумієте, що робите потрібну справу. Оскільки ми вчені, то витрачаємо багато часу на вивчення питань, які є відірваними від людей, тому приємно дізнаватися, що нарешті ми робимо справу, яка резонує з людьми. Особливо якщо вона дурна.

Ні, нейрологи й гадки не мають (біологічно), що таке кохання або в якій частині мозку воно розташоване. Нейрологія не може довести, що ви «любите свій айфон» (між іншим, то була справжня думка, висловлена в «Нью-Йорк таймз»). Ми не можемо читати ваші думки (поки що) та лікувати хворобу Альцгеймера (досі).

Попри те що наука нейрологія не в змозі робити назване вище, ми сподіваємося, що двоє трохи дивакуватих учених-нейрологів, а також орда зомбі зможуть примусити вас випадково про щось дізнатися і що, читаючи цю книжку, ви, можливо, й відчуєте те саме почуття дива, яке переживаємо ми, коли робимо свою улюблену роботу.

* * *

Немає сумнівів, що зомбі наразі популярні. Було багато суперечок щодо причини цього, у яких дехто з нас (Бред, Макс Брукс, Метт Могк та декілька інших спеціалістів із зомбі) брав участь під час панельної дискусії на Comic-Con у Сан-Дієго 2011 року (Comic-Con — це щорічне зібрання понад 100000 ботанів усіх мастей та кольорів).

Нашим улюбленим поясненням загального сплеску популярності зомбі є те, що світ стає дедалі складнішим місцем, у якому з’являються нові форми соціальної взаємодії та спілкування, зростає глобалізація, посилюються зміни в соціумі, спостерігається безпрецедентний технологічний прогрес, процвітання перемішується із ненадійністю й таке інше. Чудовим явищем жанру зомбі на ТБ, у відеоіграх та фільмах є те, що ця тема є відносно чистим аркушем, на якому письменник може втілити будь-яку кількість великих і незбагненних суспільних або психологічних страхів та турбот.