Гаїтянські зомбі та натрієві канали

Чи то містичні релігійні обряди, чи уроки філософії башти зі слонової кістки, чи фільми жахів — не можна розмовляти про зомбі і прямо чи опосередковано не згадати про мозок. Ураховуючи, що тканина масою в три фунти, котра міститься в наших головах, є коренем усієї навмисної поведінки, легко зрозуміти, чому ми не можемо піти від теми мозку. Зрештою, усе, що ми робимо, повертається до мозку.

Аби по-справжньому зрозуміти зомбі та їхній мозок, нам треба уявити себе в постколоніальному світі Гаїті. Слово «зомбі» виникло як назва живих мерців із релігії вуду на Карибських островах. Як і більшість аспектів карибської культури, вуду сягає корінням у традиції, що були привезені з Африки, але еволюціонували, аби адаптуватися до жорстких релігійних та соціальних доктрин, котрі були актуальними за часів работоргівлі. З багатьох священних та таємних ритуалів культури вуду практика утворення зомбі (від африканського слова nzambi, що означає «дух померлої людини») є, певно, одним із найбільш дискусійних. Настільки, що на Гаїті цей акт офіційно заборонено.

Зовсім не безглуздий або злий вчинок священника вуду (або бокора), ритуал зомбі виконує важливі соціальні та культурні функції в сільських районах Гаїті. Фактично це форма неофіційного судового покарання. Особи, які становлять загрозу або складають постійну проблему для громади, потрапляють під суд таємної групи лідерів. Якщо там доходять згоди, що покарання необхідне, це таємне товариство іноді вдається до допомоги бокора, щоб заволодіти душею такої людини. Вони спричиняють «смерть» та відділяють важливу частину душі, яка називається ti bon ange, або «маленьке хороше янголятко», від фізичного тіла, котре у вуду вважається мертвим трупом. Після «воскресіння» фізичне тіло зомбі забирають і примушують виконувати роботи за бажанням бокора на іншій частині острова.

Якщо відкинути вбік духовні переконання, то призначенням ритуалу зомбі є вилучити та переселити проблемних осіб, примусивши їх повірити, що вони більше не контролюють власну душу. Ця форма рабства є рівною мірою як фізичною, так і психологічною; після ритуалу зомбі не лише заковують у ланцюги, вони ще й щиро вірять, що втратили власну волю. Було повідомлено про декілька випадків, коли хтось помирав, був похований, а кілька тижнів по тому люди бачили, як він ішов вулицями Гаїті, немов воскреслий із мертвих. Хоча такі свідчення й рідкісні, але вони були досить послідовними — настільки, що заінтригували навіть далеких від містики людей, як-от учені-біологи та журналісти ВВС.

Яке відношення все це має до мозку? Що ж, антропологічне дослідження, проведене етноботаніком Вейдом Девісом, показало, що процес створення гаїтянських зомбі багато в чому спирається на принципи нейробіології. Зокрема Вейд Девіс висловив думку, що практика зомбування у вуду залежить від двох дуже цікавих нейрофармакологічних складових: тетродотоксину та дурману. Тетродотоксин — це нейротоксин, який виробляється в організмі багатьох тварин, але особливо багато його — у скелезубових риб. Він діє, послаблюючи системи, завдяки яким нейрони в мозку можуть комунікувати. Ця особливість є частиною того, що робить ласування японським делікатесом під назвою фугу (приготована скелезубова риба) таким захопливим і водночас небезпечним: якщо його недоладно приготувати, делікатес вас уб’є.

Зокрема священники вуду користуються цією властивістю паралізувати для отруєння своїх жертв та симуляції подібного до смерті стану, тримаючи їх у майже смертельному параличі. Цей стан триває, доки організм не зможе позбутися тетродотоксину самостійно й прокинутись.

Щоб зрозуміти цей процес зомбування вуду, спочатку вам треба дізнатися трохи більше про те, як працюють нейрони. Нейрони взаємодіють один з одним, надсилаючи маленькі «зубці» активності. Ці зубці, або потенціали дії, відображають дуже тонкий процес електрохімічної комунікації. Зазвичай нейрони в нашому мозку мають негативну поляризацію. Це означає: усередині клітини існує більше негативно заряджених молекул або молекул із більшою кількістю електронів, ніж протонів, а ззовні клітини такого не відбувається. А заряджені молекули по-справжньому ненавидять дисбаланс.

Ви можете уявити цей дисбаланс як своєрідну війну за контроль полярності клітини. Є сили позитивно заряджених іонів, які розташовуються із зовнішньої сторони клітинної стінки («Усі славлять Генерала Позитива в усій його величі! Ура!!»). Усередині клітини перебувають негативно заряджені сили («Ми повинні захистити Короля Негатива за будь-яку ціну!»). Точнісінько як у справжній фортеці, тут є ворота, крізь які можна входити або виходити. У нашому випадку ці ворота називаються йонні канали і дозволяють входити лише певному типу молекул. Деякі ворота впускають лише позитивно заряджених загарбників, як-от іони натрію, інші ж дозволяють входити лише підкріпленню для негативно заряджених захисників — як-от іонам хлору.

Коли надходять вхідні сигнали від інших нейронів, вони додають тиску до цієї постійної битви за електричний баланс клітини. Уявіть кожний вхідний сигнал з інших клітин як запускання до замку маленьких позитивно заряджених шпигунів. Ми кажемо, що клітина стає дещо деполяризованою. Зрештою всередину потрапляє достатня кількість шпигунів, і ворота, які впустили позитивні йони, відчиняються, дозволяючи зарядженим загарбникам забігти всередину («Ррррр…. Убийте негативних!!!»). Тепер, коли це трапилось, у клітині накопичується електрична активність у такій кількості, як під час витирання ніг об килим, перш ніж ви випустите її, скажімо, торкнувшися дверної ручки. Цей невеличкий сплеск електроенергії сам собою є потенціалом дії, і його наслідком стає те, що клітина випускає маленьких хімічних посланців до інших клітин, з якими вона пов’язана, підбурюючи і їх до деполяризації й, зрештою, до запалювання потенціалу дії.