Розділ 5

  Великий двоповерховий дім підполковника Павленка стоїть близько лісу, на околиці міста. Довкола море зелені, співають пташечки. На просторому подвір’ї акуратно підстрижений газон, по краях висаджені квіти, різні декоративні кущики. Скрізь помітна дбайлива рука господаря.

  За склянками семизіркового коньяку, на відкритій терасі чоловіки недовго розмовляли про розслідування. Щоправда, Корнієвич пив лише пиво, бо за кермом.

  Олексійович порадив Янові, де ще може бути Ілля. Відкопали інформацію про ще одну нерухомість, якою володіє той гад. Дача в Карпатах. Там, в тихому непримітному місці запросто може ховатися. Домовилися, що організують туди оперативну групу, щоб схопити того «чесного бізнесмена». А ще, поліцай розповів, що румунські колеги теж серйозно взялися за ту наркоферму Грача. Може й вдасться притиснути всіх причетних. Хоч то непросто, бо значні фінансові потоки з того зеленого бізнесу піднімалися високо вгору. Але шум здійнявся такий, що просто відмахнутися вже не вийде. Мусять працювати.

  Якось тема зайшла про вистежування злочинців. Господар дому почав розповідати:

̶  Ти ж знаєш, Яне, раніше я на кордоні працював. Давно. Там в мене був собака, Бізон. От він не раз помагав. Що то за пес був... — чоловік похитав сивою головою. — О-о... Не ніс, а лабораторія. Він все знаходив так, що... Ховайся в жито. Коли Бізон на зміні, жоден гад не провіз контрабанди. Всі боялися. Щоб то не було: сигарети, наркота, ще якась біда, він усе знаходив на раз-два.

̶  Бізон? Класна Кличка. — засміявся Ян.

̶  Так, він здоровий був вівчар і перед масивніший, ніж зад, як в бізона. Тому і назвали так. Я його потім в карний розшук забрав, коли перейшов працювати туди. Ото він задав жару... Не одному бандитові зад відгриз.

  Підполковник продовжив розповідати бувальщини про розшук і затримання небезпечних гадів, а Корній відвів погляд вбік, побачив, що неподалік у вольєрі сидить величезний алабай, мабуть самка, а біля неї цуценя. Таке пухнасте, жваве. Замилувався.

  Пізніше, коли проходжалися по подвір’ї, господар дозволив подивитися на собак ближче. Корній з Пашевським підійшли, побачили, що в тому просторому вольєрі живе ціла сім’я пухнастих. Здоровенний, мордатий пес, його подружка, не дуже менша, і їх синочок. Неймовірно симпатичний клубок шерсті кремового кольору з білою мордочкою. Такий непосидючий, бігає ввесь час, товчеться, зачіпає то маму, то солідного татуся.

̶  Клас... Як я хочу такого пса... — задумливо видихнув Корнієвич. Друг всміхнувся. Помітив, що в того аж очі загорілися. Присів біля вольєра. Дивиться, як дитина на гору солодощів. Такий захоплений, якби було можна, хоч зараз згріб би того опецька на оберемок і забрав би з собою.

̶  Серйозно? То в чому проблема? Купи. — сказав весело детектив. Здивований, ніколи не бачив, щоб Корній так дивився на щось, чи на когось. Той зиркнув на Яна, скривився.

̶ Ага... І куди я його? В машину? Чи в готель? В мене ж хати нема. — підполковник, що стояв поруч добродушно засміявся.

̶  Ну... Тоді треба спершу дім купити. Таким ведмедям необхідний простір. То не кімнатні йорки, щоб їх під пахвою носити і класти спати в шматяну будку. Алабай, то звір потужний. Мусить побігати, муштрувати їх треба, вчити. Не так просто...

̶  Розумію... — зітхнув. — А можна побавитися з тим малим? — запитав Корнієвич, знаючи, що з дорослими не вдасться. Не знають його. Павленко дозволив. Виніс з вольєра десятикілограмове цуценятко. Воно гарчить, бавиться з гостем. Корній в захваті. Почав його гладити. М’яти його густу шерсть, дражнитися. Кидав йому палку, малеча хапає, гризе. Таке завзяте, що одразу видно, серйозний буде псисько.

̶  Ох ти який... Вовкодав. Давай бавитися, га? Давай? — вовтузить малого, а тому тільки того і треба, радіє увагою. Ще мале, а уже хоч в сані запрягай. Потужні лапи, коротенькі вуха. А погляд такий розумний...

  Довгенько тішилися собаками, балакати. Коли зібралися вже їхати, Корній запитав господаря, погладжуючи цуцика:

̶  Скільки йому?

̶  Десь два з половиною місяці.

̶  Всього? А нічогенький вже бормило.

̶  Так, уже близько 10 кілограмів. Їсти не лінується.

̶  А, якщо я надумаю, продасте мені цього ведмедика? — старий всміхнувся.

̶  Побачимо. Взагалі, ти не перший, хто ним зацікавився. Його батьки мають дуже солідний родовід і купу нагород різних, тож... Дешевий цей малюк не буде.

̶  Мені байдуже до ціни. Головне, що він класний. Я взагалі найбільше німецьких вівчарок люблю. Але цей азіат теж суперовий.

̶  Так, вони дуже хороші, як сторожові і взагалі. Розумні, чудово піддаються вихованню. Але вимагають постійної уваги, затрат. Особливо перший рік, доки росте, вчиться. Як проґавити, то потім ніяк з ним не впораєшся. Буде він тобою командувати, а не ти ним.

̶  Ну, так. То не забавка. — погодився Корній. Попрощалися. Почали їхати. Пашевський запитав друга:

̶  Слухай, а дійсно... Я не звертав раніше уваги. Ти все по готелях. Дійсно не маєш жодної нерухомості? Ну... Де твій арсенал я вже бачив, довелося. А решта?

̶  Що решта?

̶  Ну... Де всі твої речі? Чи той рюкзак з яким ти їздиш, то все? Все своє ношу з собою? А... Зимовий одяг, наприклад? Чи в Африці такого не треба? — Корнієвич хихикнув, зиркнувши на Яна.