Розділ 30. Черговий паззл

- Мамо, тату, привіт. А де Оллі? – цього разу я не була стороннім спостерігачем, а сама стала тією дівчиною, яка вирушила у гості до своїх рідних.

- Твоя сестра гуляє з подругами, - матінка звільнила мені місце за столом, запрошуючи пообідати всім разом, як за старих добрих часів. - А де твій чоловік? – чомусь це питання вдарило найбільше. Не Бреан, а саме «твій чоловік», який ніколи не стане їм рідним, хоч би як я намагалася все змінити.

- Він вирушив у гірське село, там потрібна його допомога, - але я все ж відповіла. - Ось тут подарунки для всіх Вас, Бреан старався, вибирав у місті, - наголосила на імені свого чоловіка.

- Поклади туди, - вони навіть не подивилися, хіба що не викинули на сміття, сподіваючись, що там може виявитися щось корисне чи дороге.

- От чому ви так!? Навіщо ви так із нами? Ми стараємося, все для вас робимо, а у відповідь глуха стіна. За що ви так зі мною! - розлютилася, вилітаючи з-за столу і поспішно збираючись. Не можу й хвилини тут перебувати.

- Леала! - Батько стукнув кулаком по столу. - Сядь негайно! - Наказав, а я все продовжувала звільняти сумки, вивужуючи на світ все те, що передав мій коханий батькам.

- Дочко, послухай батька, - матінка, побачивши, що я й не збираюся робити того, що мені велять, вирішила взяти хитрістю. - У селі тільки й розмов, що про твого чоловіка. Так неправильно. Вся його магія суперечить природі крижаних драконів, - ну от знову. І це кажуть мої ж рідні.

- Бреан не виродок якийсь! Він універсальний маг! Це дар, а не прокляття! - повторювала їм вкотре, але батьки лише головами хитали, не погоджуючись зі мною. - Він любить мене, а я люблю його, - висунула останній аргумент, але мої рідні лише голови опустили, не бажаючи слухати.

- Леал ... - вже спокійніше промовив батько. - Вам не дадуть нормально жити. Приїжджали люди герцога, вони розслідували. Будьте обережні, вас перевірятимуть, - все ж таки видав мені тато, а я вдячно усміхнулася йому, але за стіл не повернулася.

- Я, мабуть, полечу. Апетит зник. Передавайте привіт Оллі, скажіть сестричці, що я її люблю, - сказала максимально м'яко і вийшла у двір, де обернулася у білу драконицю і злетіла вгору, прямуючи до себе додому. Туди, де зможу тихенько поплакати, поки Бреан допомагає тим, хто за спиною його проклинає. Люди. І звідки у вас стільки жорстокості?
Видіння виштовхнуло мене, змушуючи глибоко вдихнути. Я стояла посеред печери, дивлячись у розгублені очі Ірміана. Чоловік і на крок від мене не відійшов, доки я тут зображала крижану статую.

- Ти як? - Спитав без агресії, лише тінь легкої втоми хлюпала в його питанні.

- Нормально. Тільки тіло трохи ломить, - зізналася чесно, намагаючись зняти намисто.

- Ще б пак. Ти так простояла близько години, - не закид, а швидше занепокоєння пролунало в голосі чоловіка. - До речі, щойно ти «замерзла», як гору перестало трясти, а магмплітуда впала до двох арнів. Але зараз вона знову росте, - то може вся справа в цьому? Що якщо я маю побачити все до кінця?

- Думаєш я маю «догледіти» видіння? - Акуратно запитала, а чоловік смикнувся в мій бік, намагаючись якнайшвидше зняти з мене прикрасу.

- Ти нікому нічого не винна, - сказав різко. - Асті, це все не нормально, неправильно змушувати тебе щось робити навіть заради цілісності всього нас оточуючого, - у ньому говорив мій чоловік, зараз переді мною стояв не Перший Лорд Північної провінції, а втомлений чоловік, який шалено боїться втратити свою дружину.

- Ірме, я не знаю як це пояснити... Мені здається, що якщо я додивлюся видіння, то мені відкриється якась таємниця. Я розумію, що тобі боляче бачити мене такою, але просто зобов'язана спробувати. Може, це і з нашою проблемою допоможе? - Я зазирнула в очі коханому, який мовчки дивився на мене, навіть слова не сказав, просто пішов у бік серця, яке билося в такт моїм думкам.

- Я без тебе не житиму, - прозвучало настільки тихо, що я засумнівалася чи не мої це думки були?