Розділ 35. Правда, яка вбиває

Імена та образи чоловіків плуталися у мене в голові, і це лякало. Я не хотіла б нічого відчувати до мага, який помер кілька тисячоліть тому. Але чому мені так боляче дивитися на його віддану ніжність та ласку? Адже мій чоловік не гірший, а в чомусь навіть кращий, але я все одно продовжую їх порівнювати. Невже я божеволію, уявляючи себе на місці Леали?

- Я ось думаю, може вся справа в ньому? - Ірміан навів свою зброю на величезне серце, яке билося посеред печери. Невже дракони минулого були таких розмірів?

- Не можна виключати, адже воно стукає, наче живе, - образи з моїх думок потихеньку вивітрювалися, і ось я вже знову я, та, яка дуже любить чоловіка, що стоїть за кілька кроків від місця, де влаштувала собі «посидіньки».

- Тоді може… - він замахнувся мечем, але я зірвалася з підігрітого чоловіком каменю і підбігла, різко вихопивши зброю:

- Не смій! Це може бути небезпечно! - Не знаю як пояснити, але я відчувала, що воно живе.

- На цей раз ти просто плакала, і від цього мені не менш гірко, - зізнався мій лорд, і я кивнула головою.

- Ще трохи, я вже близька до розгадки, - втративши рахунок часу, я вже не відчувала ні сну, ні голоду. У мене була мета, і я до неї прагнула.
Останнє зітхання, після якого я знову відчуваю холод лусочок намиста. Ще трохи…

- Кохана, просто візьми його. Все добре, - мої рухи були загальмовані, але я точно виконувала все, що казав мені чоловік.
Взявши до рук кривий кухонний ніж, я підійшла до Бреана, дивлячись йому прямо в очі.

- Що я повинна зробити? – голос ніби був не моїм, здавалося, що мною хтось уміло керував.

- Просто встроми його в мене. Виріж серце і віднеси герцогу. Все гаразд, я не помру, - страшні слова, але я все ж таки наблизилася і направила вістря в груди чоловікові навпроти.

«Ні!», – кричали мої думки, – «Це неправильно! Я не можу вбити того, кого так кохаю». Я кохаю? Але це руки Леали, вона вбиває свого чоловіка, тоді чому я відчуваю, що під її пальцями шкіра Ірміана?
Тим часом ніж занурювався все глибше, прямуючи прямісінько до коханого і люблячого серця чоловіка. Міліметр за міліметром, я забирала життя в єдиного чоловіка в цьому світі.
Решта була немов у тумані, здається, Леала намагалася боротися з дурманом універсальної магії, але їй це не вдавалося. А коли вона прийшла до тями, то побачила серце в руках своїх. Чоловіка ніде не було, і як би не кричала, хоч як кликала його, відповіддю їй була гучна тиша.
Видіння обірвалось, і я з гучним хрипом вдихнула повітря. Ні! Я повинна знати! Знову торкнулася лусочок, провалюючись у тягучий туман минулого.

- Візьміть! - кинула на стіл перед герцогом закривавлену тканину. - Ви обіцяли відпустити моїх рідних! - Не можна вимагати у Його Світлості? Дурниці, якщо треба буде – я виб'ю силою.

- Бачиш, все виявилося простіше простого, - чоловік усміхався, але його образ застеляла пелена сліз, що лилися з моїх очей.

- Мої рідні… - прошепотіла я.

– Вони вже вдома. Можеш піти перевірити, - показав мені на двері, а сам схопив свій кривавий дар і поспішив піти кудись убік.
Над будинком батьків я просто пролітала, дивлячись, як ті спокійно пили чай за столом, наче й не було жодного викрадення та утримування. Вони просто жили своїм життям. Не знаю як дісталася печери, де клубилася незрозуміла темрява. Я ходила з кімнати до кімнати, намагаючись відшукати тіло свого чоловіка, але його ніде не було.

- Ірміане! - Кричали мої губи, - Прошу, відгукнися...
Імена у голові знову перемішалися. Ірміан став Бреаном, а Бреан - Ірміаном. Я вже не знала, хто з них мій чоловік. Ноги самі принесли мені до краю урвища, внизу якого виднілася біла тканина одяга дракона.

- Так ось ти де, коханий… - прошепотіла ледве чутно, роблячи останній крок.
Дракониця рвалася назовні, але я не пускала. Ні, не зараз. Тепер це лише мій політ.
Ірміан… Я йду до тебе.
Поки я летіла, перед очима миготіли далекі картинки. Ось молода пара гуляє у саду, а ось вони разом збирають квіти. Потім молодий чоловік готує перший сніданок для дружини. Щоразу картинки змінювалися, показуючи мені нові епохи та обличчя. Але одне в них залишалося незмінним - душі, що жили в серцях, які кохають.

- Ірміане! – я вдихнула різко, ніби заново оживала після тисячі смертей.
Озирнулась, але чоловіка ніде не було видно. Здавалося, він зник, ставши лише плодом моєї уяви. Що це? Я і є та збожеволіла від горя остання крижана дракониця, яка власноруч убила свого чоловіка?
Але як же все моє життя? Невже це все плід хворої фантазії?

- Ірміане! - Крик болю на межі істерики.

- Я тут. Що трапилося, рідна? - Бліде обличчя мого чоловіка схилилося наді мною, і я видихнула спокійніше.

– Це я вбила його. Я, розумієш? – шепотіла покусаними в кров губами. – Я вбила тебе, – виштовхнула з себе зізнання, яке приховувала всередині не одне тисячоліття.
P.S. Цей розділ вийшов дуже важким емоційно, спочатку я не задумувала доводити до такого, але чомусь видіння самі привели до такої частини. Це все обіцяний у пророцтві біль. Асті повинна його відчути, щоб зрозуміти, що ж її пов'язує з чоловіком. Скоро все повернеться на круги своя, хоча наша дівчина вже ніколи не стане колишньою. Чому так? Тому що це життя, і кожен у ньому дорослішає по-своєму. Сподіваюся ви мене зрозумієте і пробачте весь той біль, який я їй завдала. З повагою, Ваша Ліра Куміра.