Розділ 37. Забрати спогади

Сотні життів і сотні смертей змішалися для мені воєдино. Я щоразу поринав у новий для себе світ, у новий час. Жив і боровся, любив і сподівався, але кінець завжди був один і мені ніяк не вдавалося його змінити.
Невже це наша з Астелією Доля? Невже ми і це наше життя скінчимо так? Не хочу! Завжди має бути вибір.
Я обережно виринув із останнього спогаду, руки все ще палило вогнем, а на ногах відчувався метал кайданів. Мабуть, це було надто жорстоко навіть для короля-тирана.

- Тобі сподобалося? – пролунав у цілковитій тиші голос Темної змусив мене відкинути убік гіркі думки.

- Що я повинен зробити? Як це зупинити? – я не вірив, що одна із Сестер показала мені все це лише для того, щоб помучити, я практично впевнений, що з цього є вихід.

- Ти мені завжди подобався – справжній боєць. І вмієш ставити правильні запитання. Але я повторюся – магія вироджується, і ми зважилися на радикальні заходи. Цьому світу потрібні крижані дракони, саме вони були символом рівноваги, і я планую повернути те, що ви самі ж і зруйнували, - холодний спокій у словах Богині робив мене все більш роздратованим.

– Ми? А чи не мене вбили ці крижані? Чи не мою жінку змусили позбавити життя того, кого вона кохала? Астелія втратила тоді не тільки крила! Чи не ми стали заручниками долі, що повторювалася? Вам не здається, що скоріше цей світ заборгував нам? - я піднявся з замерзлого піді мною каменя, прямуючи в бік Темної.

– Твої звинувачення справедливі, але минулого не повернути.Зате у вас з'явився шанс виправити майбутнє не тільки для себе, а й для інших, - ні, я звичайно розумів, що багато хто з тих, хто живе нині, не винен у тому, що сталося тисячоліття тому, але забуті спогади чітко показали, що люди і маги не змінювалися весь цей час, стаючи більш злими та жорстокими.

- У Вас вже є один абсолютний маг-дракон, невже однієї Амелії мало? Чому це має бути моя Асті? - У моєму голосі звучала благання.

- Тільки коли три сестри знайдуть своїх драконів, тоді у всіх королівствах зупиняться неконтрольовані виплески магії, і у світ повернеться рівновага, - пролунало як пророцтво, і лише пізніше я зрозумів, що наші з дружиною страждання – це ще не кінець, адже й Кірі доведеться пройти через свої труднощі, знаходячи свого дракона.

– Але чому саме ми? - Я розумію, що неправий, що ніхто з сестер моєї Астелії не заслуговує пройти найважчий шлях становлення, але я все ж таки залишаюся егоїстом і сподіваюся, що моя дівчинка більше не страждатиме.

- З вас все почалося, вами і закінчиться, - видала як само собою зрозуміле Темна Богиня.

– Я можу якось вплинути на процес народження дракона у моєї дружини? – не дарма мені казали ставити правильні запитання.

- Вона мала стати першою, але мабуть ти хочеш усі лаври забрати собі? - Усміхнулася дівчина переді мною.

- Якщо це полегшить їй страждання, - я готовий був на все, аби моя Асті залишалася колишньою, не ламаючи себе зсередини.

- Я можу забрати всі минулі її спогади, можу забрати весь біль з її серця, ти цього бажаєш? – мені здавалося, що в словах Темної крилася якась каверза, але прагнення убезпечити свою маленьку все ж таки перемогло.

- Зроби це, - рішучість вирувала в мені, і я не хотів відступати.

- Як забажаєш, - прозвучало надто знайомо, але я відмахнувся від непотрібних думок, дивлячись, як образ Богині тане, а навколо моєї дружини народжується сріблястий серпанок.

- Ірміан? - Астелія розплющила очі, боязко дивлячись на всі боки. - Що трапилося? Чому ми тут? – я розгублено подивився на свою дружину, гублячись у тому, що мав відповісти. Скільки вона пам'ятає? І що забула? А ще я задумався над тим, чи правильно вчинив, і що робити далі, підказки Темна нам так і не залишила, і виходить ми зайшли в глухий кут.

- Я тут, кохана. Як ти себе почуваєш? – погладив ніжну щоку дружини, посміхаючись.

- Я заснула, як і ті стражники? – її мозок сам знайшов пояснення провалу у пам'яті.

- Так, але тепер все добре, - допоміг Асті підвестися, і вона почала оглядати печеру, в якій ми опинилися.

– Ти знайшов причину магічного обурення? Серце… Це воно? - Моя дружина на всі очі дивилася на живе диво, що постало перед очима.

- І так і ні. Я не знаю, як це все зупинити, але думаю Серце і є причиною всього, що сталося в Пустоші, - коротко виклав перед коханою інформацію, задумливо дивлячись на проклятий артефакт у руках моєї дружини.

- Дай мені подивитися ближче, - я простяг руку, вихоплюючи намисто, яке могло знову відправити Астелію в мандри за спогадами.

- Ух ти! Луска, ти знайшов її! – очі подружжя спалахнули вогнем, а я підтис губи, старанно приховуючи ще одну маленьку брехню. Тепер я чудово розумів, що відчувала вона, коли їй доводилося від мене щось приховувати.
Сімейне життя – це завжди ковзання по вістря ножа.

- Ірміане, щось не так? – мабуть, з мене не такий вправний брехун, як я розраховував, адже Асті щось відчула і тепер наступала на мене, бажаючи отримати правдиві відповіді. - Ірм?