Атіла Gun

 - Оденсе! - крізь сон донеслось до мене якесь знайоме слово…

 - Оденсе, мля, приїхали!

Відкривши очі, я побачив прокурені вуса водія в небезпечній близькості від мого обличчя,

 - Тільки цілувати не треба, не принцеса – сказав я, відсовуючись подалі від тієї прокуреної рослинності.

 - Ага, розмріявся, я тільки дружину цілую і то по великим святам. Вставай давай, приїхали. Рюкзак твій біля автобуса стоїть.

 - Дякую за поїздку! А де тут залізничний вокзал? - запитав я в воділи, зручно прилаштовуючи наплічник.

 - По запаху знайдеш! Ти ж у нас чутливий до ароматів! - сказав мені на прощання драйвер і заржав як жеребець.

Оденсе зустрів мене, дрібною мжичкою, характерною для скандинавських портових містечок та кумедним пам’ятником Гансу Крістіану Андерсену.

Великий казкар, точніше його, верхня половина до поясу, знаходилась над землю, а нижня, мабуть десь під тротуаром

Ніфіга-собі носяра -  подумалось мені. Власне кажучи, дізнався я про те, що це Андрерсен, тільки прочитавши надпис на меморіальній дошці, бо скульптор, який створив цей «шедевр» , або знав Ганса за життя, або дуже його за щось не любив, тому що носа йому змайстрував такого, що Пінокіо, якби побачив цей « агрегат» почав би неконтрольовано брехати на ґрунті заздрощів та конкуренції.

Взагалі місто справляло дуже позитивне враження: прекрасна архітектура, чисті вулиці та незліченна кількість велосипедів,  які снували туди-сюди, катаючи на собі містян.

Залізничний вокзал я знайшов напрочуд швидко, він був невеличкий та симпатичний, власне як і все в цьому казковому містечку.

Розмінявши, добуті з трусів, сто доларів, я зустрівся з першою проблемою – сучасні, мать його, технології. Купити квиток виявилось не так просто. Тут не було звичної мені каси з чергами та злими тітками, їхнє місце, зайняли, ще більш бездушні монстри -  термінали для придбання проїзних документів.

Тупив я біля того механічного чуда хвилин з двадцять, тицяв пальцями на різні кнопки, переводив з датської на українську, за допомогою смартфону, підглядав як то роблять за сусіднім терміналом, та один чорт, з того нічого путнього не виходило…

Порада, для всіх земляків-мандрівників – в будь-якій незрозумілій ситуації матюкайтеся рідною мовою…

Тільки но в мене зірвало дах, і я почав пояснювати тому залізному шматку лайна хто він і куди його потрібно запхнути його творцеві, як поруч материлізувався україномовний легінь…

 - Привіт, земляче! Ти б заспокоївся, бо зараз Politi прибіжать, навіть ферму побачити не встигнеш…

 - Українець?  - з щирим подивом запитав я хлопчину.

 - Уяви собі, так. Якось так склалось, що місцеві не говорять на мові – посміхаючись відповів чувак.

 - Круто! Друже, ти не повіриш, який я радий….

 - Повірю - не дав мені закінчити, новий знайомий

 - Тобі куди треба? Вибач, я спішу, в мене потяг через три хвилини.

Я хутко дістав папірець з адресою і передав його земляку, він глянув, якось хитренько посміхнувся, потім його пальці забігали по сенсорному екрані термінала і вже через декілька секунд в мене був квиток.

 - Тримай земляче. Я Дімка Хотний, недалечко від тебе живу. Напиши в Facebook якось, а тепер все, щасти - схопивши свою сумку, хлопець помчав, навіть не дочекавшись підготовленої мною нашвидкуруч, оди вдячності.

Весь той негатив, який виник під час спілкування з «квитковою залізякою, розвіявся після поїздки іншою залізякою – датським потягом. Так, для порівняння – клозет приміського потяга в Данії, в сто разів комфортніший та чистіший ніж самий дорогий СВ на рідній «Укрзалізниці», шістдесят кілометрів шляху від вокзалу до станції, на якій мене чекав роботодавець-вікінг, Якоб, я подолав за 20 хвилин!

От і зустрілись. На перший погляд, мій новий начальник виглядав доволі брутально: здоровенний бородатий чувак в фермерській робі, та чоботах. Він сидів на капоті свого дорогущого, але брудного пікапа Тойота Секвоя і чекав на жертву, точніше на нового робітника-практиканта з України. Єдине, що в цьому образі, видавало не брутальність, це шапка з надписом Angry Birds та цінник, який мантилявся з боку і здається взагалі не парив Якоба.

По дорозі до мого нового дому, спілкуючись з босом на суміші есперанто та англійської, я зрозумів, що працюватиму на молочній фермі, «вокером», але не тим «вокером», що бродить по Техасі з вінчестером і відстрілює поганих чуваків, а тим який доїть корів, і чистить кізяки, ще я дізнався інформацію, яка мене дуже порадувала, на фермі є робітники українці: Орест – вокер карпатський ренжер, Іван – полтавський трактор-драйвер і Євген – наш менеджер, але по-факту прораб, який живе не далеко біля ферми, а я буду жити безпосередньо на фермі  з «вокерами» в двохповерховому staff house.

Познайомившись з сусідами та випивши декілька банок пива, мене вирубило: дорога, емоції і думки про перший робочий день…

 - Які ж вони здоровенні, мля. Я не піду до них, ну його, ти бачиш взагалі, яка вона величезна? Її мабуть тонна...

- Ні! Тони дві десь, це одна з кращих! шістдесят літрів на добу! Рекордсменка! А ти не сци, вони добрі і спокійні взагалі. Головне щоб не притисла ніде. Одному студенту колись три ребра зламало, ох і крику було... - якось так, мій новий датський колега, який чудово говорив українською, провів лекцію з техніки безпеки

Можете не вірити, але вимова його і справді була доволі гарна, майже без акценту, це мабуть тому, що Орест був з Рахівського району, чи десь з тих країв.

Так почався мій перший робочий день, та й взагалі, перше знайомство з фермерською справо і коровами, яких було сім сотень голів, вагою понад дві тонни кожна...