Їжак-терорист, геї, Копенгаген

Під аромати гіменця, незрозуміле мукання корів і працівників скандинавів, ми знову наблизились до омріяних вихідних.
Цього разу я вирішив послати до біса всю економію та скромність і нормально відірватись, не на сходах супермаркету Fakta, обговорюючи наші фермерські будні а в столиці Данії, Копенгагені.

Відпрацювавши останні години на фермі я заскочив на свого «лісапєта», який щоправда був не зовсім мій та й «лісапєтом» його назвати було тяжко, оскільки зібрали ми його разом з Аттілою, з різного брухту та древніх залишків повоєнних данських великів. Виглядало те чудо «стрьомно», але їхало, скрипіло, гуркотіло і пищало, вимальовуючи обома своїми колесами символи безкінечності, та все ж везло моє напрацьоване тіло до магазину...

Прикупивши дешевенький чоловічий парфум, декілька пачок сигарет та пляшку «Джека» я крутив педалі та мріяв про незабутні вікенди.

План мій був простим, як двері - піші прогулянки історичним центром міста, гастрономічний тур та «October fest психа одинака» - летіти в обійми столичного життя я мав один. Так вже склалось, Євгена я навіть не турбував такою пропозицією, принаймні поки Олеся знаходилася в радіусі п'яти сотень кілометрів від нього. Відверто признаюсь, я побоювався цю молоду симпатичну і водночас страшну дівчину.

Щодо нащадка Влада III, то Аттіла мене відверто підзаїбав, в процесі спільної праці.

Ще один персонаж, який рідко згадується в цьому вокерсьому епосі, наш тракторист, Іван полтавський ренджер - тут ситуація складна… В моменти сильного алкогольного токсикозу, які бували доволі часто, він починав когось дубасити, або дубасили його, і все ж найстрашнішими були, як йому здавалось захоплюючі, сповнені інтриги історії, про ремонт двигуна його девяносто девятої  лади...

І так, один в полі воїн

Привівши себе в пристойний вид селюка-метросексуала, я махнув стакан «Джека» з противною теплою колою без газу, яка стояла на підвіконні вже днів зо три, зібрав речі в рюкзак і вирушив в дорогу...
Дві години в комфортабельному вагоні потяга під супровід Подерв'янського промайнули як одна мить і ось я вже сидів в лобі барі свого готельчика-середняка і смакував, мабуть, найкраще пиво в світі, вартість якого дорівнювала місячній зарплатні фізрука в моїй рідній школі.

"Амстердам - всесвітня вело столиця" - сказав чувак, котрий ніколи не був в Копенгагені. Сотні, тисячі чи навіть десятки тисяч двоколісних оточують тебе всюди. Вони валяються на газонах, стоять на вело майданчиках, снують туди-сюди - катаючи своїх господарів.

Хто тільки не їздить на роверах в цьому неймовірному місті: дівчата в спідницях та на підборах, діти, батьки з дітьми, ділові мужички в костюмах і навіть старющі пенсіонери, які здається пам'ятають славетні часи вікінгів і їх не хвилює той факт, що у віці сто вісімдесят років, сідати на веломашину не бажано, оскільки на ній можна під’їхати прямісінько до Бога. Тут велики це норма, ба більше - це спосіб життя.

Як кожен шануючий себе турист, я зробив "стопятсот"  фотографій Nyhavn, потер бронзові циці знаменитої на весь світ Русалоньки та й взагалі, відвідав всі туристичні місця, які радив Гугол. Вишенькою на цьому тістечку вражень, мало стати моє вечірнє тусе, пивний путч чи то алкогольне багатобіря.

В план вечора входив тур по кращих пабах столиці, який я почав з найкращого і найстарішого бару...для геїв...

Саме так, бар для мужиків, а це був саме чоловічий, якщо можна так сказати, гей бар. Прикол в тому, що клієнтура яка любила присісти в цьому закладі, візуально не відрізнялась від мужиків із заводу, які отримали получку, окрім того факту, що всі вони любили прокатати один одного на шкіряному поні...

Неуважність мене колись згубить

Смакуючи крутезне крафтове пиво місцевого розливу та здоровенні Баварські сосиски, а тут я попрошу без солдатських жартів, бо кожен може прочитати назву закладу "Back Yard" (він же задній двір в перекладі на українську) і не зрозуміти підтексту.

Я сидів за баром і дивувався гостинності та привітності брутальних мужиків - вони щиро посміхались, вітались, рекомендували спробувати те чи інше пиво, а особливо сосиски. Навіть більше, дізнавшись, що я іноземець і выдпочиваю без компанії, зовсім один, підсідали до мене за барну стійку, знайомились і жартували про футбол та політику...

Та в один момент, барменша, а то була молода дівчина, як виявилось полька, порекомендувала мені не спілкуватись з Майком, бо скоро прийде його хлопець Тім, а він дуже ревнивий і здоровий пожежник... Почувши слово хлопець, я з дибільною посмішкою запитав:

- А Майк, що, того, гей?

- Звичайно гей - відповіла офіціантка, безтурботно натираючи пивний бокал...

"Ого толерантність" – промайнуло в моїй хмільній голові. Європа!

- І багато до вас таких приходить? - запитав я підморгуючи.

- В п'ятницю та суботу багато – зо дві сотні набирається, а в будні дні не дуже, сам розумієш, хто на роботі, хто на службі.

Переваривши сказану інформацію разів з п’ять, мені стало якось ніяково...Пиво втратило свій приємний зерновий аромат та хмільний смак, а спогади про сосиски викликали рвотні позиви.

- Ого, в нас так багато немає - відповів я розгубленим тоном, скануючи заклад з ціллю розпізнати геїв серед чоловічої тусовки.

- Ну ти ж в столиці, в маленьких містах гей бари скромніші, відповідно і клієнтури менше, це ж логічно.

Слово "гей бар" прилетіло мені в вухо ніби правий хук Залізного Майка.

- «Оце ти сьогодні відпочинеш» - сказав мені внутрішній голос і істерично заржав.

Поглянь! Навколо одні "педанти", ти оточений! Це як більярдний стіл на двісті чоловік з однією лункою, здогадуєшся де вона?» - не заспокоювалось моє друге я.

Вже через п’ять секунд, лишивши дуже щедрі чайові, бо чекати решти я не наважився, мої ноги несли "ухуївше" тіло та мозок подалі від цього шоколадного каземату.... Ну його в дупу - казав я собі. В дупу -  підколював мене голос в голові, саме туди.

То був культурний шок. Лише через годину, я зміг опанувати себе і закурюючи восьму сигарету зрозумти, як тяжко живеться секс меншинам...