Розділ 4. Примарний коханець

Емілія

Темрява не може бути без світла, як і світло без темряви. Вони доповнюють одне одного, звеличують, вони надають одне одному вагомості та продовжують одне одного. Завжди після темряви настає світло. Яскраве світло. І воно пробудило мене, заливаючи кімнату сонячним сяйвом літнього дня. Я розплющила очі та, скривившись, втупилась у стелю. Біле полотно було таким чистим, а думки в голові навпаки — накривали мене, розбиваючи хвилями. Що? Як? Чому? Як далі? І ще багато-багато запитань не давали повністю отямитись.

На щастя, поряд не було нікого, і це вже неабияк тішило. Можна було переконати себе в тому, що це був лише сон, хвора вигадка уяви, але я вже не могла далі обманювати себе. Правда, яку важко було прийняти, увірвалася в моє життя і ще більше змінила його, майже до невпізнаваності. Я відчувала себе такою ж розбитою, як і кімната, яку зараз пильно роздивлялася. Тут панував розгардіяш та хаос. Наче смерч пройшовся по стінах та зірвав половину картин, рами яких попадали додолу та валялися на підлозі разом із різними речами. Фоторамки, косметика, одяг, іграшки, якими я гралася в дитинстві, — все це відлежувалося як купа сміття, розкидане як заманеться. Майже все було понівечене. І я також. Відчуття були гірші за похмілля. Мене наче танком переїхало: м’язи невгамовно боліли, а в голові гуділо, хіба що не було нудоти. Хоча через мить у животі голосно забурчало, і я відчула страшенний голод.

Збираючи себе докупи, підповзла до краю ліжка та спустила ноги донизу. Кінцівки трусилися, наче після алкогольної інтоксикації, а сил майже не було. За дверима почулися кроки, від яких я принишкла та згрупувалася в очікуванні знову побачити там непроханого гостя, під пильним оком якого і сталося це неподобство, та тільки двері відчинилися, я видихнула з полегшенням.

- Я все поясню... - Перше, що промовила до мами, коли та зайшла до кімнати та споглядала на безлад, який тут панував. Хоча сказавши це, я обманула нас обох, бо ніякого логічного і нелогічного пояснення цієї картини у мене не було. Серце закалатало швидше, як зазвичай. Я наче й рада була її бачити і не рада одночасно.

- Не треба, - промовила мама, єхидно посміхаючись, а в очах спалахнула якась невідома емоція, що межувала між докорами та гордістю, утворюючи незрозуміле комбо, - я вже і так все знаю...

Тепер серце впало в п’яти.

- Ти про що, мам? - Я помітно занервувала. Невже вона могла бачити це все на власні очі? Паніка розходилася по тілу.

- Про секс, Мілю, - ненька склала руки перед собою, а я не знала, як реагувати на її слова. Хоча такий поворот подій був неначе спасіння. І нехай вже вона вірить у подібну маячню та у примарного коханця, аніж розказати їй, що цей безлад я зробила лише однією думкою, не контролюючи ні себе, ні своїх емоцій. Вона б одразу відправила мене в дурку. - Саме про нього... - Продовжувала вона. - Не повіриш, та інколи й у мене таке буває... - Мої очі округлилися, а щелепа впала донизу. - Правда, не в таких масштабах... - Ще раз окинула оком розкидані та понівечені речі. Можливо, я б і почервоніла зараз, та була надто бліда, аби той рум’янець зацвів на щоках.

- Мам, ти все не так зрозуміла... - Хотіла якось виправдатися та вона мене перебила, навіть не бажаючи чути, про що я там скажу. Така поведінка завжди була в її репертуарі та в її характері, і вже навіть не дратувала.

- Все я добре зрозуміла, - нервувалась ненька. - Тим паче Даніель мені все розказав. Навіть не знаю, чого ти мені про нього не розповідала. Хороший хлопець. Він мені ще в лікарні сподобався.

- Даніель?! - Ось тут я розхвилювалася ще більше. Навіть за прісним описом моєї мами цей Даніель дуже нагадував мого ранкового незваного гостя.

- Так. Я його піймала на гарячому, коли він збирався тікати з місця злочину. - В повітрі пальцями показала лапки. - Бідолаха аж зблід, коли побачив мене на порозі. Я й сама не думала, що застану вас за таким, коли повернуся додому.

- Вибач... - Прошепотіла я і цим самим наче навмисно підтвердила її слова. Можливо, ця маленька брехня захистить її від непотрібних переживань. Як там говорять? “Менше знаєш — краще спиш”. Добре хоч він нічого поганого не зробив їй. Ще й за це йому дякую. Розізлилася зразу сама на себе. Занадто багато честі тому, хто перевернув мій світ догори дриґом!

- Ходімо обідати, - проігнорувала мої слова мама та вийшла в коридор. По дорозі до кухні бурчала собі під носа, але я все одно добре почула кожне її слово: - Бліда як поганка...

Вже через п’ять хвилин ми сиділи за обіднім столом та наминали смачне пюре з салатом з огірків та помідорів і курячі котлети на додачу. Коли вона взагалі встигла це все приготувати? Хоча чого я дивуюся. У неї завжди були золоті руки і готувала, на відміну від мене, класно і дуже смачно. Думаю, якщо б вона розвивалася у цьому напрямку, то вже б давно була шеф-кухарем власного ресторану.

- Чому ти так рано повернулася додому? - Перепитала її, підтягуючи до себе тарілку з салатом.

- Ну вибач! - Як завжди демонстративно мовила, наче образилась. Такі спектаклі потрібні були їй як повітря легеням. - Не думала, що буду зайвою у власному домі!

- Мам! Я взагалі не про це... - Процідила крізь зуби.

- Світло вимкнули на цілий день, - сказала наче ні в чому не бувало, накладаючи мені в тарілку котлети. - Там підстанцію якусь міняють... Я папери трохи перебрала й пішла додому, і дівчат розпустила. Спека — вмерти і не жити, а кондиціонери не працюють. - Вона була головним бухгалтером та начальником свого відділу у компанії, що займалася виробництвом металоконструкцій, тож могла собі дозволити такі пустощі. - Тим паче місяць із дівчатами ми вже закрили. Вони в мене молодці...

- Досить, - відповіла їй, коли мама поклала ще одну котлету мені у тарілку.

- Їж, їж! Всі сили висмоктав із тебе. Упир! - Прижмурилася, а потім посміхнулася: - Упир-красунчик.

- Мам, - незадоволено пробурчала я, а про себе вже пошкодувала, що взагалі втягнула себе в цю авантюру, розраховану на випадковий успіх та приречену на провал. З її очей давно було зрозуміло, що вона вже благословила цей примарний союз. Знала б вона усю правду — серце б стало.