Розділ 6. Перші уроки та перші невдачі

Емілія

Чи було у вас колись відчуття, що розум опирається серцю, а серце — розуму?

Ось і я зараз відчувала це протистояння. Мозок розривався і сварив мене за те, що я, ось так просто, сіла в машину до незнайомця, який ще вчора своєю надприродною силою жбурнув мене, як той шмат м'яса, та декілька разів відключив незрозумілою речовиною. Сьогодні він посміявся та поглумився над почуттями моєї мами, давши їй підґрунтя повірити у чистої води обман, а я їду з ним в невідомому напрямку. Чи розумно взагалі бути тут, поруч з ним? Що чекає на мене далі? Та, на відміну від розуму, моє серце волало до мене та просило послухати його, просило довіритися незнайомцю, і я дослухаюся.

- Майже приїхали, - попередив Даніель, звертаючи з траси на ґрунтову дорогу, що простягалася повз широкі лани колосистої пшениці.

Здавалося, що всі ознаки цивілізації ми давно залишили позаду і тільки високі стовпи, що з’єднувалися безкінечно довгою лінією електропередач, нагадувала про стрибок у розвитку.

Відразу було зрозуміло, що цією дорогою ніхто не їздить, ба більше — цей автомобіль був зовсім не призначений для подібної їзди. Дорога була розбита та понівечена, з великою кількістю різнокаліберних ям, наче після бомбардування. Саме з цієї причини автомобіль ледве рухався, повз зі швидкістю равлика, аби не сісти дном чи не пошкодитись.

За кілька хвилин ми зупинилися все біля того ж поля з пшениці, яке у моїх очах було безкраїм. Зелене, колосисте полотно ледь коливалося від подиху легенького літнього вітру і спрацьовувало як заспокійливе, притягуючи до себе погляд. Хтось говорить, що вічно можна дивитися на те, як горить вогонь та як тече вода, а я переконана, що до цього списку треба додати ще й коливання пшениці.

- Подобається? - Запитав мене темноволосий красунчик, споглядаючи те, як я очима влипнула в колосисту нескінченність.

- Що ми тут робимо? - Проігнорувала його запитання, і далеко не вперше.

- Будемо тренуватися, - сказав так просто та вийшов з машини, чекаючи подібного від мене.

- Тренуватися я буду у спортзалі, коли в нього запишуся, - вийшла з машини та помітила за собою, що як для незнайомця занадто по-дружньому, занадто просто та відкрито з ним спілкуюся. - Я думала, ти відповіси на мої запитання... - І це насправді хвилювало мене набагато більше, бо саме з цією метою я й їхала туди, куди мене везли.

- Я теж так думав, - нерозважливо видихнув, - та зрозумів, що ти до відповідей зовсім не готова. Забула, на що перетворилася твоя кімната? - Кинув на мене оком. - А це ти ще й під транквілізатором була. Тож ми будемо грати за новими правилами, - пройшов повз мене та попрямував у сторону поля. - Одне тренування — одне запитання — одна відповідь.

- Ого, як різко все міняється! Ти мені ще на попереднє не відповів, - я змирилася, бо й правда розуміла, що він має рацію, та все одно не могла просто погодитися, без своєрідного “фе”.

- Отримаєш на нього відповідь, коли навчишся контролювати себе, свої емоції та сили.

“О ні! Просто так, без відповідей, я звідси не піду... - лунало в моїй голові з гуркотом. - Тільки не зараз, коли роздратування від незнання стає вже надто нестерпним!”

- Нащо тобі це все? - Запитала щось нейтральне, аби його розговорити.

- Що саме?

- Ось це все, - розвела я руками. - Навіщо слідкував за мною, наглядав у лікарні, навіщо приперся до моєї квартири?!

- Це моя робота, - сказав коротко і беземоційно. Я, напевно, не доживу до того моменту, коли він втратить контроль над собою.

- І це все? - В моєму голосі звучало дзвінке розчарування.

- А що ти хотіла почути?

- Правду!

- Це і є правда.

Він підійшов ближче й мені одразу стало спекотно, чи то від того, що сонце, будучи в зеніті, напікало мою світловолосу маківку і все тіло одразу, чи від жару його тіла, яке було зовсім поруч. Дивні відчуття мене проймають: то хочеться вбити його, то притулити до серця.

- Моїм завданням було перевірити, чи ти померла, а коли, на диво всім, ти ожила, я наглядав за тобою та підчищав, аби ніхто не знайшов у твоїй крові залишки “Іскри” і не скористався нею. Пізніше, коли ти повернулася додому, до своєї матері та тижнями сиділа вдома не виходячи навулицю, я вже, було, подумав, що сироватка була зіпсована, бо у тебе виявився якийсь особливий побічний ефект на “Іскру”, який я до цього жодного разу не бачив...

Даніель підняв руку та почав перебирати пасмо мого волосся, пильно дивлячись на нього з особливою цікавістю. Для мене це було надто інтимно, і я відмахнула його руку та відібрала пасмо, демонстративно закинувши його за плече. Він мило посміхнувся моїй реакції, і ця посмішка мене зовсім не вразила, бо буквально нещодавно я бачила, як він щось подібне відпускав моїй мамі. Можливо, якась би інша дівчина швидко клюнула на цього красунчика за інших обставин, та це точно була б не я. Віри йому нема.

Він спокійно продовжив:

- А далі ти все знаєш, - відійшов на крок подалі, через що дихати зразу стало легше. - Ти вирішала пограти в супергероя перед десятками людей, - наче засуджував. - Знаєш, набагато легше було, коли ти просто ховалася в квартирі від людей. Тобі пощастило, що я швидко почистив за тобою та витер з камер твої супергеройські витівки біля кафе. Добре, що я був поруч... Гірше було б, аби твоїми силами зацікавилися на більш високому рівні.

Підсвідомо я знала, що не пошкодую, якщо поїду з ним. Головоломка потроху складалася, і я дуже раділа цьому. Десь глибоко в душі я прокручувала подібний сценарій і, почувши це з його вуст, — просто прийняла. Приходило своєрідне просвітління, яке приносило полегшення. Може, колись я змирюся з усім.

- Запам’ятай правила. Основне полягає в тому, що ти не можеш використовувати свої сили відкрито на людях.

- То, значить, я знехтувала ним, коли врятувала тих дівчат? - Перепитала я, зрозумівши його мотиви поставити мене в рамки.