Розділ 14. Світ очима Даніеля

Даніель

Дорога до її будинку займала не більше ніж пів години, та чомусь мені хотілося, аби вона була довшою. Ця дівчина вже давно не давала мені спокою в думках: то злить, то тішить, то лякає. І навіть зараз однією своєю присутністю вона наповнювала мене, робила цілісним.

На моєму лиці було повне відсторонення, холод та байдужість, точно так, як мене і вчили, та всередині вогонь іскрився, який запалав ще декілька місяців тому від одного її погляду.

Коли я зайшов у її палату під приводом взяти кров на аналіз, Емілія емоційно ховала очі. Вона погодилися на процедуру, та все ж дивилася по боках, у стелю, на підлогу, аби тільки не на мене, аби тільки я не побачив її очей. Але коли я незграбно проколов її вену та зробив їй занадто боляче, вона різко повернулася до мене і, впіймавши мій погляд, засичала від болю.

- С-с-с! Боляче!

- Вибачте, - відповів я, аби не порушити свого прикриття, - ви надто напружені. Треба розслабитися.

- Добре, - старалася виконувати мої прохання, - так краще?

- Так, - продовжив наш прісний діалог, вже набираючи кров із вени у шприц.

Її кров потрібна була мені, аби зрозуміти, що сталося, адже Емілія вже другий день лежала в цьому відділенні, а я тільки зараз зміг сюди пробитися. Це сенсаційне воскресіння підірвало на вуха ціле місто, і журналісти колоніями поперли сюди в надії отримати ексклюзивний коментар. Добре, що поліція відігнала настирних шулік, але з іншого боку саме через них мені складно було потрапити до неї раніше.

Там, на пероні, коли я встиг вколоти їй “Іскру” в перерві між запеклими сутичками та боями без правил, я бачив, як вона помирала, так само, як і мій брат, від пекельного болю у жахливих конвульсіях. Мені довелося потягти свого противника за собою, відключити його та трохи попсувати йому нейронні зв’язки, аби він забув спогади останніх годин, а то і днів, тижнів, місяців. Я сильно ризикував, бо не знав, як довго він стежив за мною і чи знав про Емілію, а найголовніше — кому встиг доповісти про неї?

Коли я повернувся на перон станції, її холодне та бездиханне тіло лежало під білим простирадлом, не подаючи жодної ознаки життя. Я розчинився в натовпі особливо допитливих та слідкував за тим, як “карета швидкої” забрала її тіло та відправила його до місцевого морга. Звичайно, під покровом ночі, коли медичний персонал вже був не в настрої працювати, я проник і туди, аби ще раз подивитися на неї. Добре, що мертвим не потрібна охорона, тож десь ближче до одинадцятої я вже стояв перед її тілом, майже безперешкодно діставшись своєї цілі.

Тіло Емілії лежало поряд з декількома іншими, які звезли з усього міста за цілий день, та воно відрізнялося від інших. Я дивився на неї і дивувався. На обличчі цієї дівчини життя було більше, ніж на моєму. Її риси посміхалася до мене та притягували, її натуральна краса зачаровувала, і мені різко стало не по собі. Я обіцяв її батькові придивитися за нею та, за нагоди, відкрити їй усю магію “Іскри”, але обставини вирішили інакше, а вона не витримала.

Тоді, дивлячись на її темне оксамитове волосся, на пухкі та звабливі вуста, вольові брови та пухнасті вії на очах, які більше не відкриються, я картав себе за цю фатальну помилку. Можливо, вона би прожила ще довге та щасливе життя, вийшла заміж, народила дітей та була б щасливою у своєму світі, а я так безжально увірвався у її життя, підкрався з-за спини та обірвав його.

- Цього достатньо? - Перепитала мене жива і неушкоджена Емілія та подивилася прямо в очі.

Ох, ці очі!

Вони були прозорі і такі бездонні — особливі, як і їхня володарка. Я дивився в них і потонув. Дивно було дивитися на дівчину, яку оглядав у морзі, перевіряв пульс, дихання, штрикав голкою, аби зрозуміти, чи мертва вона. І вона була мертва. Стовідсотково мертва.

 Я був приголомшений її воскресінням, адже вона прокинулася вже після того як я пішов, за п’ять годин після смерті. Я був здивований її метаморфозами і тим, як змінився колір її волосся, який ніби вигорів зсередини, ставши білим з холодним металевим відтінком. Тоді мені сильно кортіло відчути його на дотик, та я не міг цього зробити, аж поки майже через два місяці не опинився в її квартирі. Ось там, коли вона лежала непритомна під дією транквілізатора, я і задовольнив своє бажання.

Звичайно, ті два місяці я не відпускав її далеко, слідкуючи за її життям, завжди будучи неподалік та намагаючись бути непомітною його частиною. Я був свідком її істерик, коли вона намагалася повернути своєму життю колишні кольори, коли її кинув хлопець, від якого мене кидало в піт, бо так кортіло зламати йому носа. Я кочував разом з нею від однієї квартири, яку вона знімала, до тієї, в якій вона виросла, і чекав, коли ж проявиться її “Іскра”. Та за весь цей час я не побачив ніяких проявів надприродної сили, але все ж чекав, вперто чекав на те, що цей день настане. І він настав.

Я думав, що зрадію, як тільки дізнаюся, що вона отримала силу “Іскри” та користується нею, але я навпаки розізлився, як ніколи, бо ця неадекватна вирішила пограти в супергероя та блиснути своїми силами на очах десятків людей. Навіть не уявляєте, скільки мені знадобилося сил, аби придушити той гнів, що випирав назовні. Я старався. Дав їй час до ранку, а за цей період почистив усі камери відеонагляду того інциденту і пішов знайомитися зовсім в іншій ролі, бо ховатися вже не було потреби.

Вона відчинила двері, стояла переді мною така тендітна та крихка, заспана та розпатлана, в зім’ятій піжамі з кольоровими шортами, і я не міг відірвати погляд, мимоволі посміхаючись. Звісно, від моєї реакції вона сховалася за двері, прикриваючись ними, як ширмою. І після цього я й забув, чого на неї злився. Ось так, просто.

- Вам кого? - Запитала вона, роздивляючись мене зверху донизу, роблячи для себе помітки в голові. Я відразу відчув приємне лоскотання у грудях, і був радий цьому, бо тоді наче став значимим сам для себе, не таким порожнім, як завжди.