Розділ 15. Полювання на звіра

Даніель

- Хто ти такий? - Пробубонів собі під носа, дивлячись у дзеркало заднього вигляду і дуже повільно виїжджаючи з двору.

Мужик, який стояв за високою акацією, вже почав потроху полишати свою попередню дислокацію у напрямку чорного “Мерседеса”, що був припаркований неподалік на невеликій стоянці вглибині двору. Зрозуміло було одне — це був не простий прохожий, і він, однозначно, знайшов те, що шукав.

Знайшов Емілію. Я був у цьому впевнений на всі сто.

Моментально ввімкнулися інстинкти, які змусили мозок працювати, а тіло напружитися. Думати треба було швидко, аби склеїти дієвий план перехоплення і ненароком не втратити гада. Нічого такого, чого б я не робив раніше, та зараз я хвилювався, і це хвилювання холодом обпікало всередині. Щось мені підказувало, що це саме та тварюка, яка залишила на Емілії синці, і саме цей факт мене зараз розбурхував до невпізнання. Здоровань навіть не здогадувався, що ролі різко змінилися. Він впевнений, що вполював, та він помилявся. Тепер на полювання вийшов і я. Тікай, погане! Я вже йду за тобою!

Я добре знав, що виїзд із прибудинкової території був лише один, бо ще два місяці тому перевірив усі входи та виходи. Знав, у яких під’їздах є виходи на дах, і навіть те, як потрапити через нього в сусідський двір. Рятувальних маршрутів було багато, та машиною був тільки один, а це значить, що згодом йому доведеться проробити той самий шлях, яким зараз рухаюся я.

Як би там не було, та своїм “Лексусом” я вже засвітився перед ним, тому вирішив залишити його поблизу, а самому чекати на свою здобич на виїзді. Довго чекати не довелося. Чорний “Мерседес” вже повільно виїжджав на проїжджу частину та досить зручно повернув у напрямку центру, прямуючи прямо до мене. Я стояв у очікувані і, повернувшись спиною до водія, вдав, що розмовляю по телефону. А як тільки автомобіль порівнявся зі мною, використовуючи старий та завжди дієвий трюк, пошкодив авто, на ходу відтворивши невелике електрозамикання, після чого під його капотом почало диміти. Як я і розраховував, “Мерседес” проїхав ще якихось тридцять-сорок метрів та зупинився біля узбіччя, а я, як ні в чому не бувало, попрямував до нього.

Здоровило вже відкрив капот, з якого добряче диміло. Він нервово гарчав, різко махав руками, рясно посипаючи автомобіль відбірними матюками та навіть зі злості вдарив ногою об колесо. Ти дивись, який неврівноважений. Такі дрібниці, а як вивели з себе!

У відкриту грати я зараз не міг, тож підійшов до нього в надії на те, що гад не досить добре роздивився мене під під’їздом. Ще раз поглянув по боках в пошуках камер і, не побачивши жодної, підійшов до нього.

- Допомогти?

- Вали звідси! - Кинув на мене зневажливий погляд та продовжив порпатися під капотом.

- Ти чого? Нумо допоможу, - був настирним я. - Вогнегасник є?

Здоровань наче перекинув кількома думками та потім кивнув на машину.

- В багажнику.

От і молодець. Ковтнув наживку.

Я відкрив багажник та дістав з нього вогнегасник, а за секунду вже впевнено прямував до задимленого капота. І, коли порівнявся зі здоровилом, з усього дуру вдарив тим вогнегасником йому по голові. Тіло впало, як неживе. Звичайно, він не очікував такого, на це і був розрахунок, з цього і складався план — план без свідків. Я уважно роздивився навколо та був задоволений тим, що ніхто навіть оком не моргнув, коли я посеред вулиці відключив здоровила, бо нікого не було. Лише на наступному перехресті мигцем показалися декілька машин, які швидко сховалися за рогом. Район у Емілії не дуже популярний, до того ж у таку пообідню спеку мало хто буде прохолоджувалися над дорогою.

Я підтягнув обм’якле габаритне тіло та, відчинивши задні двері, незграбно запхав його всередину. Це було з роду того, наче самотужки затягувати до квартири шафу, напхом напхану одягом, та все ж у мене вийшло. Згодом я зняв з нього пасок та зв’язав за спиною руки, про всяк випадок якщо він прокинеться. Далі пошарив по кишенях та дістав телефон, який зразу ж вимкнув, і гаманець, у якому знайшов пластикові водійські права. Документи поклав до кишені своїх штанів, а гаманець кинув на заднє сидіння поруч з тілом.

Я добре знав, що з машиною все в порядку, тож швидко закрив капот, і ще раз подивившись навколо та переконавшись у тому, що свідків цієї події немає, спокійно сів за кермо та поїхав у вже заздалегідь обраному напрямку.

 За пів години здоровило був прив’язаний мотузками до бетонної колони покинутого та напіврозваленого складу. Я його оцінив ще декілька років тому, коли роз’їжджав містом у пошуках подібних місць, де можна було робити свої справи подалі від людського ока.

Велетень був без тями, а мені вже не терпілося душевно поговорити з ним, довелося трохи його потрясти, аби згодом він відкрив очі.

Спочатку виходило не зовсім вдало, але через деякий час покидьок отямився. Я очікував, що він буде злитися, як з машиною, викрикувати прокльони та пропалювати мене своїм безжальним поглядом, але все було з точністю навпаки. Як тільки його очі піймали мої, він спокійно роздивився мене, порухався. Зрозумівши, що зв’язаний, запитав:

- Ти хто такий? - В його очах було лише презирство.

Напевно, таких ситуацій у нього було вдосталь і, дивлячись на його обличчя, на якому добре виднілися пам’ятні знаки бойових дій, він добре знав, як виходити з подібного.

- А ти? - Спокійно перепитав його та, поставивши перед ним дерев’яний ящик, який попередньо знайшов на цьому складі, сів навпроти. - Хто ти такий?

- Твоя майбутня смерть... - Відповів здоровило і подарував свій коронний вишкір.

- Навіщо слідкував за дівчиною?

Мій голос звучав спокійно та виважено, проте всередині відчувалось зовсім протилежне. Там палало. Руки чесалися, але я розумів, що привіз його сюди не для того, щоб просто познущатися. Мені потрібно було більше інформації, а щоб її отримати — треба було вийти на діалог.