Чисте полум'я

Розділ 22. Уроки самозахисту

Емілія

За кілька хвилин під стук власного серця, що так само хотіло вирватися з грудей, як я із власних бентежних думок, я вибігла з будинку та зупинилася за декілька метрів від нього, повільно вдихаючи повітря, аби прийти до тями. Мені вкрай потрібна була ця передишка, час, аби відкинути ті емоції, які мене накривали, та відсторонити їх примарними стінами, які вже й самі почали наді мною нависати і тиснути тяжким тягарем.

Ні. Точно з цим усім треба було щось робити, але, напевно, не в цих стінах, не поруч з Даніелем.

Я подивилася по боках та на яскраві лампи під дахом ангара і захотіла втекти подалі, сховатися навіть від самої себе. Чи так можна взагалі? Чи вдасться мені? Втекти кудись на волю у відкритий простір, до сонця, бо навіть це штучне світло трохи діяло на нерви.

- Тобі треба навчитися захищати себе без допомоги “Іскри”, - вийшов за мною Даніель та говорив так, наче нічого не сталося. Немов це не він буквально кілька хвилин тому тримав мене за руку та в доволі інтимному моменті говорив про те, чого я хочу, а чого ні.

І як йому вдається так швидко змінювати тему?

І досі не зрозуміла.

- З цими питаннями не до мене, - фиркнула, як відрізала, - я не якийсь там ніндзя.

- Не треба бути ніндзя, аби знати декілька способів, які можуть у майбутньому допомогти тобі в складній ситуації, або, можливо, навіть зберегти життя. Я покажу тобі кілька прийомів самозахисту, а там як вийде.

Даніель пройшов повз мене та зупинився на декілька метрів подалі. Добре, що не підійшов впритул, зберігаючи мої особисті кордони, а то його останнім часом нав’язлива манера спілкування зіграла б не дуже доречний жарт та продовжила б розпалювати всередині мене той вогонь, який я не можу контролювати.

- Ну ж бо, - ляпнула якось без ентузіазму, бо думала, що буду просто споглядати збоку, та й то недовго.

Все-таки зміна теми та обстановки роблять чудеса. Краще вже так, аніж під його пронизливим поглядом відповідати на досить інтимні запитання.

Учителя не треба було чекати. Мене завжди дивувало його вміння швидко перемикатися та адаптуватися до змін, до стану речей.

- Перше, чого треба навчитися, — блокувати удари, - почав свій експрес-курс із самозахисту мій учитель, махаючи руками в повітрі та показуючи все на прикладі. - Найнадійнішим буде, якщо поставити блок передпліччя перпендикулярно лінії удару. Ось так... - Виставив його прямо переді мною. - Зрозуміло?

- Ага, - ляпнула, наче це і правда мені щось дало. Головне — серйозність намірів.

- Добре, - пробурчав Даніель, а в очах побачила, що точно щось не добре. - Тоді уявімо, що я нападник і атакую тебе ззаду.

- Ага, - знову ляпнула. Наче й не амеба, та таке відчуття, що в арсеналі слів поменшало.

Даніель обійшов мене як хитрий лис, повільно переступаючи з ноги на ногу, не відводячи очей від своєї цілі. Він став позаду мене та одним ривком накинувся своїми лапами, утримуючи в обіймах, як у капкані.

- Не бійся, - тихо проговорив майже на вухо. - Паніка твій перший ворог.

Я застигла. Не від того, що груда м’язів, яка нависла на мене збоку повністю скувала мої руки, а від того, що цей момент знову був для мене надто інтимним.

І чого мені завжди ввижається щось подібне?

Збоченка! Їй-Богу!

Так-сяк зібралася з думками та перебила тишу, що нависла, ковтаючи слину та розуміючи, що в роті як в пустелі — сухо та гаряче. Гаряче, до речі, не тільки там.

- Що мені треба робити, аби відбитися від тебе?

- А ти хочеш? - Перепитав молодий чоловік, утримуючи мене в своїх обіймах. Я навіть почала здригатися від цих слів.

Що за запитання з незрозумілим підтекстом?

- Добре, - протягнув Даніель, і я навіть почула невеликий смішок у себе біля вуха.

Невже йому так весело?

- У такому положенні, - продовжив він, - найкращим варіантом буде наступити на ногу, відхилити свій таз убік та вдарити ліктем у живіт. Спробуєш?

“З радістю!” - пролунало в мене в голові і я швидко почала виконувати свої бажання. Правда, по нозі не попала, бо Даніель моментально її відставив, але встигла відхилитися вбік і незграбно майже вдарити мого нападника в живіт. Це більше було схоже на танець калік, аніж на уроки самозахисту, і за декілька секунд я зрозуміла, що щось пішло не так.

- Що ти робиш? - Запитала свого напарника по своєрідному спарингу, відчувши, що його рухи стали більш напористі, а дотики відвертіші, і це мені вже не ввижалося.

Чого гріха таїти, зараз мені здавалося, що це не просто спаринг, а відверте лапання.

- Приручаю тебе... - Сказав так, наче помурчав мені на вухо.

Від його теплого дихання в прохолодному ангарі стало до приємного лоскітно, і це спонукало на непотрібні бажання.

- Говориш так, наче я якийсь ручний песик, - ще не злилася, та вже відчувала, що всередині буря збирається.

- Чого ти гаркаєш? - Притягнув до себе ще сильніше.

- Нащо ти це робиш? - Почала пручатися та вириватися з його рук, як вуж.

- Що саме? - Його таке ще більше тішило.

- Не роби із себе дурня! Ти і так розумієш про що я!

- Добре, - спокійно згодився Даніель, однозначно єхидно посміхаючись, бо я це відчувала потилицею, - я роблю усе для того, аби ти та твоє тіло звикли до мене.

Він доторкнувся носом до моєї шиї, від чого у мене моментально мороз пройшовся по шкірі, і вдихнув мій запах. У цей момент його руки послабилися і я, скориставшись моментом, знову відсунулась убік та вислизнула з його обіймів.

- Ненормальний! - Гаркнула йому, а той посміхався.

Грався зі мною, як з тією мишкою.

- Яких би габаритів не був твій противник, тобі треба пам’ятати, що перевага в ударах повинна бути в пах, по колінах, в очі та по обличчю.

Даніель дивився на мене, говорив та показував на собі причинні місця, наче все так і повинно бути.

Він мене до сказу доведе! Однозначно!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше