Допитлива п’ятирічка

Сонце повільно заходило за батьківську хату, розташовану далеко в горах. Ще декілька хвилин тому падав дощ, покликаний природою зросити зморену суху землю літньою прохолодою. А вже зараз Оленка милувалася веселкою, лежачи на мокрій розпашілій траві, та відчувала всередині себе шалений потік щастя. Зелені листочки легенько лоскотали її шию, руки та босі ноги, залазили під комірець сукні, чим викликали нестримне бажання сміятися. Було зовсім не холодно: намоклий одяг прилягав до тіла і змушував час від часу здригатися від поривів вітру, але це дарувало дівчинці свободу після довгих тижнів жорстокої спеки. Оленка думала про те, наскільки великим є світ навколо неї. Вона відчувала, як той оживав всередині  і довкола неї. Прокидався від дощового сну, повертаючи життя до звичного темпу.  Дівчинка дивувалася тому, як чарівно дзижчать комашки, дзюркоче струмок, щебечуть птахи. Вона, як і всі діти в її віці, задавала собі сотні питань щодня. Деякі відповіді знаходила у батьків. Деякі в яскравій енциклопедії, яку от-от навчилася читати. А деякі з’являлися самі собою внаслідок експериментів, помилок та знахідок і були найбільш прекрасними та цікавими з усіх.

Ще Оленка дуже цікавилася легендами та понад усе бажала побачити хоч якесь чарівне створіння. То залишала цукор на холодильнику, щоб прикликати Домовика, то бігала в ліс, щоб побачити танці Мавок з Лісовиком. Одного разу навіть втекла посеред ночі в пошуках  квітки папороті на Івана Купала. Ох і розсердилася ж на неї перелякана бабуня, коли знайшла її сплячою посеред сусідського городу. Але й плакала бідна матінка, пригортаючи знайдену дівчинку до своїх тендітних плечей. З того часу Оленка почала помічати у волоссі в батьків сірі волоски, які так сильно схожі на сріблясті ріки серед розлогих гір та винесла два важливих уроки. По-перше, про такі пошуки варто попереджати батьків. По-друге, вночі далеко не зайдеш, бо дорога здається значно більшою, ніж є насправді. Шкода тільки, що татко не зразу зміг знову повірити в те, що доньчина авантюрність так легко зможе здатися на умовляння більше нікуди без дозволу не ходити, а тому він ще багато років не міг склепити очей, поки повністю не впевниться, що його доня заснула.

Єдине, що не давало спокою Оленці це ті сірі джерельця у неньчиному волоссі. Дівчинка вважала їх надзвичайно красивими, але не могла зрозуміти, звідки ж вони з’явилися. Вважала це справжнісінькою магією та тихцем на повний місяць перевіряла чи не є її матінка часом відьмою.

Але найбільше її захопила легенда про Оленя-визволителя. Колись вона розмовляла з старою-старою мольфаркою. Зустріла її випадково: щойно вперше приїхавши до бабуні, дівчинка бродила селом в пошуках друзів та й натрапила на загадкову жіночку, яка сиділа на лавочці поблизу напіврозваленої хатинки. Та розповіла, що селом ходить легенда про тварину, що живе в Карпатах споконвіків. Раз у сто років могутній Олень з величезними блискучими рогами з’являється поблизу людських будинків, приносячи в селище мир, спокій та удачу на наступне століття. І лише найчистіша серцем людина може побачити його знову. Мольфарка бачила його лише один раз в далекому дитинстві, коли селище було охоплено полум’ям підготовки до війни. Її родина готувалася відправити на війну батька й трьох синів, тому ніхто не міг заснути. Олень з’явився вночі: пройшов по освіченій місяцем доріжці вздовж всього села, а потім розчинився в повітрі. Ще маленькою дівчинкою мольфарка зачудовано дивилася на благородну тварину аж поки важкі повіки не склепилися під вагою сну.

На ранок мешканці села, всі без винятку, відчували дивний спокій. Всі солдати, які пішли того дня воювати, повернулися додому. Саме селище теж залишилося цілим. Військові неначе забували наносити його на карту, тому воно єдине не відчуло на собі сили ворожих набігів.

Оленка слухала цю розповідь, відкривши рота від здивування. Повірити в таке було неможливо, дорослі люди завжди уникали цю жінку, вважали її причинною, чиї розповіді породжені лише хворою уявою. Але не для п’ятирічної дівчинки, яка понад усе бажала вірити в чудо. Вона запам’ятовувала кожне слово про могутню тварину, а тоді використовувала всі доступні їй способи для дослідження цієї легенди.

Так, Оленці вдалося виклянчити в матусі книжку про «Українське народознавство», де йшлося про роль тваринного світу в формуванні світової, в тому числі української, міфології. Це було важким завданням, адже ненька щиро не могла повірити, що її донька здатна усвідомити такі складні речі. Міфологія, народознавство, формування – звідки п’ятирічній дівчинці знати ці слова? Але робити було нічого і обидві жінки, велика й маленька, почали проводити вечори разом в дослідженні місцевої фауни.

Кожна почерпнула для себе щось своє. Оленка відкрила для себе той факт, що всі древні люди були трохи дітьми. Вони вірили в те, що й вона, і, на диво, ніхто з них не сміявся. Навпаки: ці вірування переходили з покоління в покоління разом з повітрям, текли венами разом з кров’ю пращурів, передавалися разом з знаннями про те, як влаштовані закони природи.

Матінка ж захоплювалася своєю донею все більше і більше. Вона знала, що Оленка відрізняється особливою допитливістю, спостережливістю та жагою до знань, але навіть не могла усвідомити, як зробити так, щоб та не страждала від цих рис, а брала від них максимум. Зацікавлення дівчинки в місцевій природі, чарівних істотах, тваринках, українській культурі змушували жінку згадувати власне дитинство та повністю стирали кордони між нею та донькою. Спільні «читальні» вечори були одними з найпрекрасніших моментів їхнього життя. І навіть через багато років після розлуки, ненька згадуватиме їх зі сльозами щастя на очах.