Чого навчили мене птахи

— Коли ідеш містом, звертай увагу на знаки, — почула фразу і повернула голову. Дуже знайомий голос. Хрипкий та низький, ніби огортає спокоєм з присмаком тютюну. 

Звісно жодного знайомого обличчя. Я живу в цьому місті майже п'ятнадцять років і після трьох своїх втрат не знайшла жодної людини з якою воліла б проводити час. За мовчазною кавою або просто сидіти на лавочці та обговорювати як виглядають інші.

Кепкувати з тих, хто вбраний в найкращий одяг дефілює у вечорі проспектом, мене навчила Поля.

— Дивись, цей ніби обісрався, — кивала вона на худого і дуже високого хлопця який одягнув штани аладіни.

— То мода така, — відповідала я але вже відчувала, що всередину, десь у район шлунку потрапляла смішинка. І починала, замість піни власних думок, знаходитись тут і зараз, витріщаючись на людей.

— Дивись на цю зачіску. Не хотіла б я потрапити до рук її перукаря, — Поля безсоромно тикала вказівним у доволі пошарпану жінку з двома важелезними торбами в руках.

Ми були молоді, щасливі і безжальні. Тому могли хихотіти з зовнішності людей цілими днями. В один з таких днів я звернула увагу на ворону. Вона тримала горіх у дзьобі та прискоком наближалась до нас із Полею. Ворона дивилась прямо на мене чорною намистиною ока. Я спочатку не зрозуміла чого вона хоче, а потім збагнула. Їй треба було злетіти, але заважали низькі гілки.

Ворона хотіла зберегти те, що мала — горіх. Птаха ризикувала, наближаючись до нас, але все одно йшла шляхом найменшого спротиву. В підсумку, на неї ніхто не звернув увагу і вона повечеряла волоським.

Коли Поля пішла шляхом найменшого спротиву і вийшла заміж за першого ліпшого, аби втекти від постійних сварок з батьками в її діях не було жодного ризику. Вона переїхала за місто і згодом стала схожа на тих пошарпаних жіночок, яких полюбляла висміювати на початку свого життя. З перепаленим волоссям, педикюром поверх брудних нігтів, золотим зубом та у жахливому леопардовому костюмі і на природі, і в ресторані.

Я ж ризикнула і заміж не вийшла.

Дякувати вороні.

До своїх трьох втрат я обожнювала слухати музику. І товаришувала з гітаристом. Це був мовчазний хлопець з довгим волоссям та щирими блакитними очима. Він ніколи не сперечався, йшов туди, куди вів його шлях та обожнював грати на своїй шестиструнці. Коли ми, напившись вина, вели довгі розмови про різне, це виглядало наступним чином:

…

- Чи сподобалось тобі, як виступив той гурт?

- Кожному своє…

- Але ти не вважаєш, що їх сценічні костюми то зневага до оточуючих?

- Кожному своє…

- Ще й гітару розтрощили насамкінець!   

- Кожному своє…

…

Одного разу ми прийшли до нього додому. Його батько спав налигавшись, тому ми нишком зайшли на кухню, щоб знайти трохи їжі.

На брудній підлозі стояла величезна клітка з папугою. Великий ара сидів настовбурчивши пір’я та дивився у стіну. Я простягнула йому краєчок сухого хліба, який знайшла в хлібниці на холодильнику. Але він навіть не глянув на мене у власному розпачі, давно навчившись не довіряти людським рукам. Гордий птаха волів вмерти від голоду, ніж хоча б ще один день провести в тісній клітці на пошарпаній кухні у бруді та смороді.

Тому, коли мій друг поїхав у турне, я не маючи бажання змінювати краще на гірше, залишилась у місті.  

Дякувати папузі.

До трьох своїх втрат я ніколи не ходила містом сама. За мною чимчикувала моя власність — собака на ім’я Дан. Це була якась дика суміш з породистих тварин, які кохали один одного як їм заманеться. Тому все, що я вирізняла в Данові — то морда коргі, вуха папільона і характер спанієля.

Я ніколи не носила собаку на руках, незважаючи на те, що він був зовсім крихіткою. Завдяки властивій мені тривожності лише убезпечила Дана тим, що нап’яла йому на шию дзвіночок. Він теленькав за мною, а я тішилась.

Одного разу ми гуляли парком і побачили мертву сову. Вона лежала розкинувши крила і трохи повернувши голову у бік, ніби ще летіла, виглядаючи здобич. Її пір’я було лискуче та яскраве, тому я насмикала хвостового для «ловцю снів», який мала намір зробити найближчим часом.

Я дивилась на птаху і розуміла, що до смерті необхідно мати повагу. Коли помиратиму важливо зробити все правильно, а не просто ляпнутись у багно кому-небудь під ноги. Все має бути вчасно, навіть якщо це — раптове.

Тому коли потонув Дан, я витягла його з води та занесла в хату. Розстелила нове рядно, висушила шерсть феном. Зняла нашийник із дзвіночком — тепер собака належатиме собі, у країні вічного полювання теленькання зайве.

Дан був похований та оплаканий особою, яка любила його та дбала про нього. Я сподіватимусь на таке саме.

Дякувати сові.