Частина 2. #до_сраки_карі_очі

- Воно тобі не треба, він тобі не потрібен! - не переставала вигукувати напідпитку Маруся. Забудь його. Цей потяг поїхав – скоро буде новий. Ще встигнеш, Катрусенько. Ти молода, гарна, талановита та взагалі найкраща, після мене, звичайно. Скоро ж день народження. Тобі буде 30. #краса

Ось мені ж стільки ж - і я квітну, чужі морди ретушую, а свою ще не треба. Радій, любонько. І давай уже гоцати. Дивись, як оті чоловіки за барною стійкою на нас пиряться…

І дівчата пішли у відрив. Катя намагалась забути та забутись, а Маруся просто, як звичайно. Катруся розуміла, що тепер у неї є мрія і короткий час на її реалізацію, що треба зробити перерву від пафосу, фальшивих емоцій та чоловіків. Так, їй не хотілось кохання… Вона боялась, що буде боляче, що знову зрадять, а на серці тільки залишки «чому…чому…»

Катя не пробачила - і в цьому була її найбільша та найболючіша слабкість. Вона танцювала, як невільниця, що застряла у глибокому і бридкому болоті. Колись на його місці розташовувалось озерце, чисте та прозоре, як серце закоханої дівчини.

Вночі не спалось. Останнім часом це відбувалось усе частіше. Хотілось писати та плакати. Записник з ручкою. Келих вина. Нові рядки…

«Коли зняли з мене кайдани

І випустили з клітки, грат,

Розквітли навкруги каштани,

А в душі виріс рясний сад.

Коли звільнили з полону,

Тяжких думок довгими ночами,

Я віддалась міцному сну,

Ми маємо бути нами.

Я віднайшла нарешті спокій

І навела лад у голові,

Щоб не сталось, щоб не придумалось,

Він назавжди у мені.

Сьогодні. Завтра. Завжди. Вільна.

Я готова ухвалювати рішення і дотримуватись їх.

Починати і закінчувати.

Посміхатись і жити у комедії. Почати себе спочатку».

Вона проплакала до ранку. Похмілля. Цей вірш був її прагненням, поки що ілюзією. Катя потрібен був не аспірин, а віра в себе… Щоб стати ближче до мрії. Там її порятунок і сила, яку ще було не пізно віднайти. А чи треба її шукати. Сама. Скалічена орлиця, яка намагається віднайти спокій.

Вона завжди знала, що в ній щось є… Це щось було більше, ніж харизма чи краса. Родзинка. У неї був глибокий зміст: більше, ніж сум чи радощі, більше, ніж життя. Вона ніколи не була самотньою. Опинившись поміж цікавих людей, залишалась з ними надовго, а потім зникала настільки швидко, що не встигала зрозуміти й сама. Її відчуття світу завжди набувало дивних відтінків: шукала нові й нові - і заплутувалась, бо де ж вони справжні. Було надто багато складних запитань і надто мало чітких відповідей; коли археолог веде розкопки з надією знайти найцінніше – він може змарнувати час, витратити багато сил і не отримати моральну насолоду, бо знайдене – безцінь і потрібно рухатись знову, але в іншому напрямі.

З народження наше озеро чисте, дзюркоче і виблискує на сонці. У ньому прозоре дно. Коли він її покинув, Катя сприйняла все занадто близько до серця. Вона опинилась на дні, брудному й мулистому, там не плавала риба, не росла зелена травичка. Глибоко, страшно й самотньо. Туди не доходило проміння сонця: там не було життя. Якщо поглянути в її очі, ви не зрозумієте, що в них. Але коли дивитись довго-довго при місячному світлі, то, безумовно, стане страшно: ви опинились у тому самотньому глибокому озері.

- Що зі мною? – нарешті Катя зважилась запитати себе.

У сутінках немає світла, а у життя – жалю. Сила людського духу у величі пізнання самого себе, тільки чи потрібне те пізнання. Вона завжди вважала, що так. Її мрія, смілива і щира, була сенсом життя, вогником, котрий показував шлях. Цей вогник розпалював серце, точніше те, що від нього залишилось. Спокій і драйв, самотність і божевілля: щастя. #тільки_щастя

Цей ранок був особливий. Якось інакше співали пташки за вікном. Після дощу калюжі були схожі на різні фігурки, які нагадували кожному своє. Повітря віяло прохолодою і легкістю, свіжістю і чистотою. Мабуть, кожна людина може назвати такий ранок добрим, але не вона. Вікно було відчинене.

Вночі гриміла гроза і йшов проливний дощ, поки вони запалювали в «Едемі». Віскі не допомогло. Вона сіла на підвіконня і заплакала.

• Ще б цигарку і було б як у мелодраматичних серіалах, а кому потрібна драма, - сказала про себе.

Плакати, кричати, битись в істериці, але тільки не мовчати. Тільки б не залишись наодинці у цій проклятій порожнечі, яка ще трохи і забере все найкраще, що було у ній. Тієї ночі, п’яна, серед сотень знайомих і не дуже обличь, вона вирішила почати все спочатку. #почати_себе_спочатку

Катя поглянула в дзеркало. Як короткометражний фільм, бачила перед собою все, що тепер можна назвати збірним поняттям минуле: кохання та смерть у всіх їх барвах. Ні, він не помер – він пішов.

Серце стало колекціонувати шрами. Старий і огидний м`язовий орган, який качає кров. Йому не вистачає кисню, вакуум, що нагадує її пекло. У дзеркалі вона не пізнала дівчину, що дивилась на неї. Якась чужа і відлюдькувата.

- Я не знаю цього погляду, - Катя здригнулась від жаху. Сльоза, солоніша за ціле море, плинула диким струменем болі, омиваючи висохлі вуста.

- Боже, пробач, за безсилля, боягузтво, страх і нарікання, - її молитва не нагадувала інші, то був монолог загубленої душі.

Ми набагато сильніші, ніж здається, просто рідко можемо це усвідомити і використати. Вона прокинулась зголоднілою в емоціях, почуттях, думках, спілкуванні, коханні.