Глава 6. Спокій

Ваня ліг раніше спати, а Люба та Давид піднялись на другий поверх до її кімнати, щоб вийти на лоджію, та під чашечку кави викурити по сигаретці.

— Я взагалі не активний курець. Іноді, дуже рідко, коли нерви здають. Нікотин ніби допомагає заспокоїтися, — пояснювала вона, роблячи затягування ароматного диму з вишневим присмаком.

— Не треба виправдовуватися, Любо. Ми виховані в такі часи, коли все було забороненим. Усе було соромно робити. Дітей приносили лелеки, закордонна музика — це зло, і все таке інше. Куриш і куриш, що мені до цього? Ти доросла жінка двадцять першого століття, чому тобі має бути за це соромно? Тим паче якщо це кайфово, — всміхнувся, роблячи ковток, — кава з сигаретою, воно ж як традиція курця.

Люба засміялася, ніяково надпиваючи напій. Відчувала, що його слова правильні, але все ж таки, щось тривожило.

— Я це розумію, Давиде. А ще розумію, що це дуже шкідливо.

— О, ну почалося, — тихенько засміявся. — Шкідливо, викинь, бігом! І філіжанку заодно. Бо кофеїн та цукор — то теж гидота.

— Ох, Давиде, — почала сміятися, коли спробував забрати в неї чашку. — Припини.

Він замовк. Вікна були відчинені, тому тишу заполонив заспокійливий шум дощу. Сильний буревій вщухав, але злива не припинялася. Будинок без опалення за кілька годин охолонув. Допивши, Давид чекав поки доп'є Люба. Раптом ліхтарик, який лежав на столику, згаснув. Після постукуванню по ньому, кілька разів блимнув, утім, не ввімкнувся.

— А я телефон залишила на кухні…

— Дійдемо напомацки. Я поведу, — впевнено сказав Давид.

— Чого б це ти? Хто хазяйка? Я! Отже, краще знаю кожний куточок. Майже… — Давид засміявся. — Залишаємо чашки тут, приберу, коли світло з'явиться.

Повернувшись до кімнати, пройшла кілька кроків уперед, і вдарилася ногою об власне ліжко.

— Дідько, мій мізинець теж без пригод не залишається, — нахилилася, щоб потерти забитий палець.

Давид, не бачачи перед собою, наштовхнувся на неї, від чого Люба впала на килим, встигнувши спертися руками.

— Добре, що чашки не взяла, — почала сміятися.

— Це ти кажеш, що краще знаєш кожний куточок? — сміючись, присів біля неї на підлозі. — Де ти там?

Коли очі звикли до темряви, розгледів її та взяв за руку:

— Підіймайся, тепер все-таки я поведу.

Він міцно стиснув долоню, допомагаючи підвестися. Його рука прохолодна, трохи жорстка шкіра. Звісно, адже не на фортепіано грає, а працює. Вже через кілька секунд між їхніми долонями стало тепло. Давид обережно крокував попереду, ведучи Любу будинком і підтримуючи, щоб не вдарилася й не впала.

Перед сходами на перший поверх було світліше. На кухні та в гостьовій горіли свічки. М'які промінчики бігали стінами, просвітлюючи шлях.

«Так приємно тримати його за руку» — подумала, дивлячись на профіль чоловіка.

Спускаючись сходами боком, він дбайливо вів її, не поспішаючи, щоб обережно дійти донизу. Обертався, помічаючи, як вона миттєво ховала усмішку, закусуючи губи.

— Тобі не здається, що це дивно? — тихо запитав, коли опинилися біля дивану.

— Дивно. Я постійно всміхаюся, навіть щоки болять, — він засміявся.

— У всьому винні заборони, — відпустив руку. — Ми знайшли спільну мову, але боїмося показати, що нам це подобається. Бо малознайомі, ти замовниця, а я лише майстер. Може, дозволимо собі розслабитися?

— У сенсі?

— О-о, — протяжно мовив, — я ж не знаю, про що ти думаєш.

— Так, — легенько шльопнула по плечу, — тільки без вульгарних натяків!

— Але ж я знову не знаю, що для тебе означає розслаблятися? — він настільки щиро хихотів, що вона не витримала, і теж почала сміятися.

— Зараз покажу, а ти поки розпалиш камін?

— Гаразд, — кивнув, і пішов до робочого ящика, який залишив біля вхідних дверей.

Люба забрала на кухні келихи та відкорковану пляшку з вином. Принесла, поставила на журнальний столик, знову пішла, за цукерками.

Коли повернулась, поглянула на Давида, який, присівши навколішки перед каміном, закладав нові дрова, розпалюючи вогонь.

— Можна вічно дивитися на три речі: як тече вода, горить вогонь і на…

— Мене? — обернувся, всміхаючись і дивлячись в очі. Щоки стали гарячими від його погляду.

— На те, як хтось працює, — саркастично відповіла, беручи келих та сідаючи на диван навпроти каміна.

«Але на тебе я б теж вічно дивилася…» — прошепотіли її думки, не наважуючись вимовити таке нахабство вголос.

Наливши вина, Давид сів поруч біля неї. Вставати й пересідати на крісло було б дивним, тому вона, напружившись, продовжила сидіти.

— Розслабся, я тебе не з'їм. Ти мене вже борщем нагодувала, — зробив ковток, не дивлячись в її бік.

— От дотепник, хай тобі… Дай вгадаю, то ти телефоном жартував про надувні круги? — уважно спостерігала за тим, як його губи розповзалися в широкій усмішці.