Чоловік на годину

Глава 12. Секрети

Хмари утворили густу темряву, крізь яку не було видно ані зірок, ані місяця. Листопад більше не дарував тепла, а пронизував холодним вітром, що вміє прослизати в кожну шпаринку, змушуючи зіщулюватися.

Квапливо зібравшись, Люба з Ванею сиділи в машині Давида, намагаючись зігрітися. Дощ не починався, давлячи на голову зміненням тиску.

Мигцем поглядаючи на гарний чоловічий профіль у тьмяному світлі салону, роздумувала, чим він її так зачепив. Чому сподобався, навіть з тим фактом, що вона мало про нього знає. Якщо доля дасть шанс або натяк на те, що їм потрібно продовжити спілкування, обов'язково розпитає, дізнається більше про його життя. Зараз не хотілося, тому що поруч був Ваня, і ситуація не сприяла розмовам.

— Якщо у мене на обличчі з'явиться опік, лікуватимеш ти, — промовив, не повертаючи до неї очей.

— Невже такий гарячий погляд?

— Не уявляєш, наскільки. Бачиш, уже почервоніло і краплинки поту стікають? — потицяв пальцем по своїй щоці. — А ти, навпаки, змерзла. Вань, там біля тебе має бути сумка, а на ній шарф, подай, будь ласка, мамі. Загорнись, щоб шию не застудила. Зараз трохи машина нагріється, стане легше. Куртки зимової немає в тебе?

— Так, татусю, годі нотацій, — буркнула, всміхаючись. — Зараз осінь, а не зима.

Ваня подав їй м'яку тканину. Накинувши шарф навколо шиї, відвернулась до вікна й, щоб він не помітив, на мить заплющила очі. Прохолодний аромат, що вбрався в сплетіння ниток, пробуджував і дарував насолоду від відчуттів.

— Тепліше? — лагідно спитав Давид, кинувши швидкий погляд на неї.

— Значно, дякую.

— Вань, ти не змерз? — покликав малого.

— Ні, я в зимовій куртці, на відміну від деяких нерозважливих дорослих, які одягають тонке пальто, — саркастичним тоном відповів, дивлячись на маму, яка сиділа на передньому сидінні.

— Боже, оце напали, оце напали! — закотила очі. — Якби я пішла копатися в коробках з речами, шукаючи куртку, то зараз був би вже світанок.

— Ого, як самокритично, — засміявся Давид.

— Гей, дотепнику, — жартома обурилася, — сам то ти в чому?

— Знаю, в стьобанці. Ще не купив зимової.

— Отже, завтра їдемо купляти тобі теплу куртку. Вирішено, — ствердно кивнула, знову торкаючись шарфа, щоб підняти його ближче до обличчя.

— З єдиною умовою, і тобі також купимо!

— Я — за! — викрикнув Іванко. — Вона так і проходить усю зиму в пальто. Знаю її.

— Сину, — озирнулася в салон, де на широких сидіннях, поставивши ноги на ящик з інструментами, сидів хлопець, — не видавай мої секрети! Тсс!

— Які такі секрети? — всміхаючись, запитав Давид, ніжним поглядом поглядаючи на Любу.

— Ех, Ваню, доведеться тепер його посвятити в наші таємниці, — важко зітхнула. — Ти хіба не зрозумів, хто я?

— Щось я не доганяю, — засміявся, зупиняючись на перехресті.

— Тільки нікому не кажи, — заговорив Ваня, — мама… вампір!

Гучний сміх пролунав у машині. Усі троє хихотіли, а Давид на мить забув, що ще кілька годин тому відчував себе нещасливим. Зараз усе було зовсім інакше.

— Значить, ти мене з'їси? — покосився на Любу.

— Ні, я вже борщу наїлася, — серйозно відповіла, прицмакуючи. — Але я подумаю. Вкушу, якщо будеш погано поводитися.

Давид загадково всміхнувся куточком рота. Вона почервоніла від безсоромних думок, уявляючи як її губи торкаються пружної шкіри на його шиї.

 

До лікарні їхати було довго. Втомившись, Ваня сперся зручніше й задрімав. У машині стало тепло, що навіювало бажання сну і на Любу. Щоб збадьоритися, вирішила поговорити з Давидом.

— Знаєш, коли я лишала заявку на ремонт покрівлі даху, думала, що приїдеш знову ти, — поклала голову на підголівник, сміливіше роздивляючи чоловіка. — А приїхали два неговірких бурундуки, які ще й від кави відмовилися.

— Вони гарні майстри, зробили все нормально на горищі.

— Ти дивний.

— Чому? — підвів брови, поглянувши на неї.

— Попри те, що між вами конкуренція та якісь негаразди, ти хвалиш їх.

— Конкуренція має бути здоровою. Якщо вони мене негативно сприймають, це всього лише їхня думка, яка не стосується роботи і майстерності.

— Вони так не вважають, — хмикнула, не зводячи погляду з його профілю. — За що вони тебе ненавидять?

— Працюю багато. Клієнти залишаються задоволені, тому часто телефонують напряму, щоб замовити мої послуги окремо від фірми. Це їх дратує, бо знають, що я все одно поїду та зароблю.

— Відчуваю, що ти рухаєшся до мети? — всміхнулась, забувши, що потрібно дивитись кудись, окрім обличчя та рук Давида.

— Рухаюсь? Ні. Я лежу в бік напряму мети, — сумно засміявся.

— Не кажи так. Тобі все вдасться!

— Дякую, — поглянув на Любу, поки стали на світлофорі.

Довгий погляд супроводжувався ледь помітними усмішками одне одному. Йому було приємно почути від неї слова підтримки. Вона не стала вдаватися у подробиці з ввічливості, але він вирішив сам розказати їй про плани. Це були його мрії, які довго зберігав у серці. Минулого разу, розказавши про них Кріс, помилився, довірившись. Через що жінка тепер мала можливість маніпулювати ним. Однак Люба зовсім інша. Говорячи з нею знаходив упевненість та рішучість, яку останнім часом постійно приховував у собі. Втративши кохану, сумнівався, що здатний на щось більше…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше