Глава 16. Очікувана зустріч

Вийшовши з лікарні, Люба купила Вані стаканчик гарячого какао та наважилася поговорити з ним про сьогоднішній день. Від його рішення, підтримки або заперечення, буде залежати, чи стане вона телефонувати Давиду, щоб призначити зустріч.

Стоячи біля невеликої коричневої ятки, від якої смачно линули аромати кавових напоїв, звернулася до сина:

— Мій хлопчику, маю до тебе важливе питання.

— Кажи, — зробив гучний ковток, втягуючи какао майже стиснутими губами.

— Будемо телефонувати Давиду? Чи обійдемося без його присутності? Заїдемо в будівельний супермаркет, подивимося ціни на матеріали, прикинемо, скільки нам потрібно, та й поїдемо додому, відпочивати?

— А як же куртки?

Діставши гаманець, квапливо перерахувала купюри, які залишилися після того, як віддала частину матері. Сховала в сумку й зітхнула:

— Іншим разом.

— Немає грошей? — серйозно запитав Ваня, примружуючи очі від теплої пари зі стаканчика.

— Є, але небагато. Отримаю зарплатню, тоді зможемо скупитися.

— Ну, слухай, так буде не гарно! Адже ми домовились з ним зустрітися, — спокійно сказав. — А чоловіки завжди виконують обіцянки!

— Це ти в мене чоловік, так? — поплескала по шапці. — Звичайно, синку, виконують. А я ж не чоловік?

— Ага, ти дівчинка! Тобі можна порушувати правила, — засміявся хлопчина.

— Чудові слова, Ванько! На стіночку в рамочку повішаю, і буде це моїм гаслом! — теж засміялася, обіймаючи малого.

— Зателефонуй спочатку, дізнайся, може і в нього якісь є інші плани, — запропонував, підходячи до їхньої автівки.

— Добре, милий. Ти в мене дійсно розумничок, — всміхнулась, відчиняючи двері для нього.

— Увесь в тебе!

Сівши за кермо, завела двигун, прогріваючи салон. По тілу пройшовся холодок, але не від вогкої погоди, а від передчуття розмови з Давидом. Почути його гарний голос, з ноткою усмішки в тоні, зрозуміти, чи радий і він її голосу…

Гудки були недовгими, наче на тому боці зв'язку очікували дзвінка.

— Думав, що не дочекаюся, — замість привітання сказав.

— Дочекався. Привіт!

— Привіт, Любань. Як ви, як батько?

— Усе стабільно.

— Тільки не кажи, що ми не побачимося? — запитав схвильовано.

— А ти хочеш побачитися? — озирнулася до Вані, він схвально кивав. — Ми зараз у місті, недалеко від лікарні. Якщо не маєш планів на сьогоднішній вихідний, можеш приїхати.

— Це питання чи пропозиція? — зі смішком промовив.

— Ну от, починається! Дотепник прокинувся. Доброго ранку, дотепнику! — теж всміхнулася.

— То як?

— Пропозиція.

— Тоді зачекайте мене хвилин десять, я швидко, — у слухавці зашурхотіло.

— Гей, чоловіче? Ти що там, біля порогу сидів, чекав дзвінка? — жартома додала, стримуючи калатання рук, яке раптом почалося.

— Якщо скажу, що так, не повіриш. Тому, нехай буде «ні». До зустрічі, манюня!

— Що?! Манюня? — сміялася, але в слухавці були гудки.

Знову обернулася до сина, він дивився на неї підвівши брови. Стягнув шапку і дістав телефон, щоб пограти. Добре, що не ставив питань, бо відповідати було б ніяково.

За десять хвилин на дорозі біля паркування помітила знайомий фургон. Руки стали холодними. Як дивно реагує її організм на емоції, видаючи стан зовнішніми ознаками.

Під ребрами стягнуло приємне відчуття, коли побачила, як з машини виходив Давид. Темно-коричнева куртка, трохи темніша за її пальто, чорні джинси та чоботи на шнурках. Не красень з Голлівуду в смокінгу, але такий магнетичний та вродливий. Кілька жінок коло ятки зацікавлено роздивлялися його. Так, високий, охайна невелика борідка, волосся кольору чорного шоколаду, укладене м'якими хвилями, виразні очі… Гарний до біса!

Він підійшов до авто, всміхаючись. Відчинив двері та сів поруч біля неї на пасажирське сидіння. Свідомість одразу вразив аромат парфуму, що нагадував зимове повітря.

— Привіт, сніговички! — лагідно промовив, повертаючись до Вані. — Не розтанули? У вас тут так тепло.

— Привіт, — Ваня сміливо потиснув йому руку, відкладаючи телефон.

— Дивись, що в мене є для тебе, — занурив пальці в кишеню, дістаючи невелику коробочку.

Хлопець аж вирівнявся на сидінні, в очікуванні. Намагався здаватися спокійним, розкриваючи пакування. Усередині лежав блискучий спінер, зроблений наче з гладкого срібла. Очі почали виблискувати, немов відбиваючи сяйво нової іграшки.

— Нічого собі, який крутий! Я таких ще не бачив навіть. Мам, вони зазвичай різноколірні, дитячі такі, а цей… Ні, ти поглянь, він ніби зі сталі! Важкенький. Клас! Дякую!

Несподівано Ваня підтягнувся й обійняв Давида за шию. Коротко, але дуже щиро. Люба затамувала подих. Оце так! Але не встигла опанувати себе, як чоловік звернувся до неї: