Глава 19. Бути сильною

Ранок понеділка розпочався для Люби зі звичної метушні. Через учорашню прогулянку, вона не встигла видрукувати перекладені документи, тому, на ходу п'ючи чорну каву, складала папірці в теку, намагаючись не переплутати договори різних постачальників.

Ваня був млявим, сонним і не хотів швидко снідати та збиратися. Просився залишитися вдома, і не їхати з нею в місто. Але мама була невблаганна. Залишати одного вдома боялася. Новий будинок, незнайомі сусіди та всілякі халепи, які можуть статися за відсутності дорослих. Тим паче, що цей дім поки не хоче товаришувати зі своїми мешканцями.

Однак попри невдалі збори, настрій все одно був хорошим. Згадуючи, як чудово був проведений день із сином та Давидом, вирішила, що настав час будувати нове життя, зі зміненими правилами — більше не сумувати, адже все можна вирішити. На душі було спокійно, бо чоловік негласно погодився на дружні стосунки. І хоча їй помітно, що між ними все ж таки присутня іскра симпатії, з'явився шанс усе створити поступово.

Приїхавши в місто, одразу навідалася до батька, де зустрілася із сестрою. Вийшовши на вулицю, вирішила дізнатися, чому Віка така засмучена.

— У тебе все гаразд? — запитала, всадивши Ваню в машину, щоб не мерз, стоячи на холодному повітрі.

— Я не хотіла тобі казати, але видно, що прийдеться. На вихідних, коли ми були в лікарні, мамі телефонував твій колишній.

— Сподіваюся, не змусив її надто хвилюватися? Бо я не знаю, що з ним зроблю… — з люттю промовила, бачачи в думках обличчя Андрія.

— Питався, куди ви переїхали. Ніби-то хоче навідатися до сина, бо скучив, давно не бачив.

— Не бачити йому Ваню! — у серцях майже викрикнула.

— Заспокойся, — поклала руку на плече, — мама нічого не сказала. Вона ж знає, що він коїв.

— Він і мені телефонував, погрожував, — озирнулася, щоб подивитися на малого крізь вікно авто.

— А той твій Давид…

— Він не мій, — перебила її.

— Добре, добре, просто Давид. Що між вами? Можливо, він би міг тебе захистити від того виродка?

— Послухай, я не хочу його вплутувати. Ми мало знайомі й пов'язувати його з моїми проблемами надто відповідально, бо поки не планую з кимось сходитися. Розумієш?

— Звісно, розумію, мила. Але чоловік здавався мені непоганим.

— Так, Давид наче і є непоганий. Утім, втручання в моє складне особисте життя може відлякати і такого «непоганого». Це моє минуле, і розберуся з ним я сама.

— Любо, — лагідно звернулася сестра, — знаю, що ти сильна! Та кожній жінці потрібна підтримка. Сильніша підтримка, чоловіча, щоб тому Андрію не хотілося лізти до вас, бо буде знати, що може отримати на горіхи. Думаю, тебе він зовсім не боїться.

— От якби ти була моїм братом, — всміхнулася, — то я б звернулася до тебе за «сильнішою підтримкою». А поки Давид для мене чужа людина. Не буду.

— Ой, ну вибач, що я не брат, — Віка награно закотила очі. — Але ж я, раптом що, теж можу по макітрі настукати.

Люба засміялася, обіймаючи сестру:

— Дякую, Кукуся! Завжди знала, що в тобі криється маленький монстр.

— Гей, — легенько відштовхнула, — не буди хом'ячка.

— Ох, Віко… — опустила погляд. — Радує, що хоч рідні в мене найкращі. Усе, ми поїхали, ще треба в офіс. Зателефонуй, якщо Андрій знову буде дошкуляти. Домовились?

— Так, звичайно. Завтра не зможу приїхати до лікарні, буду на навчанні.

— Я приїду, допоможу мамі. Не хвилюйся!

Сестри на прощання ще раз обнялися, і Люба сіла в машину, міркуючи над словами Віки. Чи варто тішитися надіями, що Давид може стати її захистом? Вона не знає, як відреагує чоловік на труднощі, пов'язані з жінкою, з якою він навіть не близький.

Приїхавши в офіс, поглядом вишукувала колишнього. Те, що вони колись працювали разом, навіювало страх раптової зустрічі. Кілька місяців тому його перевели в інший район, де тепер він обіймав посаду начальника. На щастя, відділ перекладів не підпорядковувався нікому, окрім головного офісу та власнику компанії.

Віддавши документи, зазирнула до кабінету бухгалтерії, щоб дізнатися, чи має можливість вже отримати зарплатню. Місяць завершувався, і через карантинні обмеження та дистанційну роботу, виплати стали несвоєчасними.

— На жаль, Любо, розрахунків ще не було, — знизала плечима жіночка в яскраво-червоній блузі, що контрастувала з білим волоссям, перепаленим фарбуванням.

— Як же так? На порозі грудень, скоро й аванс буде, а ми ще за листопад нічого не отримали.

— Любо, скажи, що я можу зробити? — роздратовано запитала, відводячи очі від екрана комп'ютера.

— То працюйте швидше, щоб люди голодними не були! — сердито буркнула на неї, зав'язуючи ремінь пальто.

— Ти за своєю роботою слідкуй, га? — запищала неприємна бухгалтерка. — Не в дусі прийшла, вирішила всім настрій зіпсувати?

— Не верещи, — скривилася Люба, озираючись. — Наш відділ вчасно здає справи, а ви ось… напевно, тільки й можете, що чаювати!