Чоловік на годину

Глава 33. Авантюра

Люба та Давид приїхали до його квартири. Вона знаходилася недалеко від центру міста, тому вони швидко дісталися будинку, залишивши машину Люби на паркуванні біля кав'ярні.

Запропонувавши випити ще чаю, поки він буде збиратися, провів її на кухню.

— У шафі над плитою чай та цукор. Зараз поставлю чайник, а ти зробиш сама? І мені можеш невелику чашку налити.

— Добре, — спокійно відповіла, відкриваючи дверцята шафи. — Ого, скільки видів чаю!

— Так, — усміхнувся, — справді люблю цей напій. Але один смак набридає, тому купив різних, щоб куштувати та насолоджуватися. Однак твій з м'ятою поки для мене виявився найкращим!

— Обов'язково йому передам твої компліменти.

Давид засміявся й залишив Любу саму, пішовши до кімнати.

Вода довго не закипала, тому жінка вирішила скоротити час за невеликим оглядом чоловічого житла.

Інтер'єр здавався якимось знайомим. Лише через кілька секунд вона зрозуміла, що відтінок шпалер дуже схожий на той, як у її новому будинку.

Меблі стриманого стилю, в темних кольорах. Жодних зайвих елементів декору або безладно розкиданих речей.

Увесь настрій приміщення не натякав на можливу присутність господині, і взагалі жіночої руки в хазяйстві.

Визирнула до вітальні. Диван, шафа, ті ж самі сірі шпалери та штори в тон, трохи темніші. Навіть телевізора не було.

— Дивно, — тихо промовила сама до себе.

— Що саме? — раптово запитав за спиною, змусивши злякано захихотіти.

— У тебе немає телевізора, — констатувала, обертаючись до нього.

— Тому що немає часу його дивитися. Якщо ввечері хочеться відпочити, можу ввімкнути фільм на телефоні. Мені цього достатньо. Тим паче по ТБ нічого цікавого.

— Зрозуміла, — кивнула, трохи ніяковіючи через свою цікавість. — О, вода!

І, втікши від погляду Давида, квапливо повернулася на кухню.

Перший висновок про квартиру зроблено: чиста, стильна, але… порожня. Ніби віє самотність усередині, пронизуючи простір відчуттям смутку.

Давид пройшов повз кухню, несучи в руках невелику синю сумку, через мить повернувся.

— Можливо, хочеш їсти? — турботливо запитав.

— Ні, дякую. Я і чай не буду, тільки тобі зробила, — поставила чашку на стіл, присівши поруч біля чоловіка.

— Чому мені здається, що ти або хочеш щось запитати, або чимось стривожена?

— Не знаю, — відвела очі.

— То подумай, і скажи, — уважно подивився на неї, роблячи гарячий ковток.

Вона не захотіла видавати свого хвилювання, тому миттєво придумала, як заспокоїти Давида:

— А знаєш, адже моя стара квартира знаходиться в сусідньому районі. Вірогідно, що ми могли з тобою десь зустрічатися. У магазині чи на вулиці.

— Я б тебе помітив, якби десь зустрів, — ніжно сказав.

— Сумніваюся. Ти щиро кохав колишню, напевно, навіть і не дивився на чужих жінок.

— Якої ти про мене гарної думки, — лукаво всміхнувся.

— А що, не треба? Я помиляюсь?

— Любо, — торкнувся її руки, — я бачу, що ти знервована. Запевняю тебе, що минуле залишилося в минулому. Я почав нове життя, і більше не хочу обговорювати та повертатися до того, що було.

Вона розтягнула губи в сумній усмішці:

— Я знаю. Переїжджаючи з Ванькою за місто, саме такі настанови я промовляла самій собі. Та й досі тримаюся цієї думки. Розумію тебе, і готова підтримати всі твої перші кроки, так би мовити. Лише, якщо вони не будуть суперечити моїм власним життєвим цінностям.

Люба не боялася дивитися йому в очі, тому що казала щиро. І він це відчув, бо одразу підвівся й, підійшовши до неї, мовчки обхопив долонями щоки та міцно поцілував.

— Тоді, ще один факт з мого життя, — пішов до кінця у відвертості. — У мене були стосунки з жінкою, колегою. Але розійшлися ми негарно, я мав через цей зв'язок проблеми на роботі. Частково звільнення теж пов'язане з нею. Сподіваюся, що вона вже помстилася, і більше не буде з'являтися на моєму шляху.

Важко зітхнувши, Люба згадала про Андрія. Не знала, чи наважуватися розповідати про той страшний випадок. Проте доля самостійно розставила пріоритети, адже Давид встав, одним махом допив чай та сказав, що час їхати, тим самим не давши їй змоги почати розповідь.

 

І знову ці кляті лікарні! Але цього разу ще й дитяча. Десь у глибині душі Люба починала шкодувати, що затіяла цю авантюру. Бачачи хворих діток, змучених матерів, відчуваючи запахи ліків та чуючи плач, вона хотіла втекти, утім, ноги вперто вели її вперед, слідом за Давидом.

— Підеш зі мною до палати? — озирнувся, помітив, що її обличчя зблідло.

У відповідь отримав лише кивок. Можливо, вона і не знала, що мала сказати. Руки стали холодні. Обтягнула рукава светра нижче, охоплюючи краї тканини пальцями, і похмуро зайшла до палати.

— Привіт, Олю! — привітався Давид, поставивши сумку на залізний стілець. — Привіт, маленький сміливцю!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше