Глава 35. Новорічна казка

Яскраве зимове сонечко засліплювало очі. Спершись на лижну паличку, Люба роздивлялася безкраї гірські схили, стоячи на високому пагорбі. Засніжені ліси, нескінченне сяйво морозних блискіток і веселий сміх навколо. Знявши рукавицю, підняла руку до неба й, пропускаючи промінчики, які лоскотали обличчя, примружилася.

— Мамо! Мамо! Дивись, як я можу! — пролунав щасливий вигук позаду.

Всміхаючись, озирнулася. Іванко, вправно стоячи на сноуборді, швидко з'їхав доріжкою, роблячи крутий розворот під час зупинки.

— Майстерно, синку! — засміялася, відчуваючи ніжні обійми за плечі ззаду. Притулилася щокою до теплої руки.

— Як ти, моя Любове?

— Неймовірно, — прошепотіла, розвертаючись.

Давид дивився на неї з усмішкою. Закохана в його карий погляд, насолоджувалася спокоєм, який він подарував її серцю.

Було тридцять перше грудня. Третій день відпочинку на гірському курорті. Обидві родини приїхали на святкові канікули, навіть Лідію Іванівну вдалося вмовити приєднатися. Розмістилися у великому будиночку біля лісу, в якому вистачило кімнат для всіх: для батьків Люби, для Віки, мами Давида та, власне, їх самих.

Увечері вони збиралися на вечерю за одним столом, а вдень розважалися. Молодь обирала катання на лижах та бордах, а старше покоління гуляло містом, відвідуючи цікаві місця та екскурсії.

Спочатку планували поїхати лише втрьох, але після пропозиції Давида згуртуватися, до подорожі вирушили всі.

— Ще пів годинки та підемо на каву? — пощипував змерзлі порожевілі щічки. — Або хочеш скляночку глінтвейну?

— Ні, кава буде доречною.

— Чудово! Бачу, малий пірат задоволений дивним подарунком?

— Ще б пак! Пам'ятаєш його обличчя, коли дізнався, що поїдемо в гори? Це було щось надзвичайне! Він ніколи так сильно не чекав канікул, як цього разу, — з вдячністю подивилась на Давида. — Хочу подякувати тобі за цю можливість!

— О, так, дякуйте царю Давиду, — смішно підвів підборіддя, повернувши голову в бік сонця, — і він зробить для вас ще більше!

Підтягнувши Любу до себе, поцілував, а вона не могла зупинити сміх, адже ноги в лижах роз'їжджалися, але її тіло утримували міцні чоловічі руки.

Насолодившись стриманим поцілунком, Давид прошепотів:

— Зацілую тебе, коли опинимося наодинці. А зараз спробуй наздогнати нас!

І, грайливо підморгнувши, він з'їхав до Вані, щось сказав на вушко та, плеснувши з ним в долоні, глянув на Любу:

— То що, готова позмагатися зі своїми бешкетами?

— Кидаєте мені виклик? — натягнула рукавицю, застібнула, вирівняла лижні, показуючи бойовий настрій. — Тоді бережіться, мої хлопці, тому що на фініші я буду першою!

Останні слова промовила вже скочуючись повз них. Іванко голосно сміявся, а Давид удавав, що не може правильно стати, падаючи в сніг.

— Давиде, мерщій! — підганяв малий.

Люба їхала з гірки, як їй здавалося, зі швидкістю вітру, повторюючи подумки тільки-но сказані слова. «Мої хлопці»… Так, вони її! Не стала заперечувати той факт, що сприймала Давида, як близьку людину.

Чуючи позаду жартівливі вигуки, прискорилася. Траса скоро мала завершитися, але вона не хотіла перемогти, тому зупинилася, широко розставивши руки. Давид та Іван наближалися. Побачивши, що вона стоїть на шляху, почали гальмувати й впали в сніг прямо перед її ногами.

Дивлячись на них зверху, всміхалася:

— І хто тепер тут цар?

— Мабуть, цариця? — сміючись, виправив її Давид, лежачи спиною на снігу.

Він присів і потягнув Любу до них.

— Зараз лижі зламаю, — закричала, занурюючись руками в м'які кучугури.

— Не зламаєш! Однак тепер усе буде чесно!

Іванко сміявся до сліз, набираючи пригорщі снігу й закидуючи дорослих, які у відповідь лише пирхали, отримуючи чергову холодну порцію в обличчя.

— Здається, я знаю, хто переміг! — чоловік витер очі, лягаючи на спину й дивлячись на небо: — Це пірат!

— Так, так! Переміг, бо ви вже втомлено розляглися, а я ще готовий кілька годин кататися!

— О, синку, ми не маємо стільки шаленої енергії, — перевела дихання, важко зітхаючи.

— Якби я ще кави стільки пив, як ви, то мене б не зупинили взагалі! — присів, обхопивши руками коліна.

— Точно, кава! — різко підвівся Давид. — Ходімо?

— З радістю, — Люба спробувала встати, але з першого разу їй це не вдалося, що викликало знову регіт у всіх трьох.

— Ох, мамо! Давай руку, ми тобі допоможемо.

— Дякую, милий. Зустрінемося на фініші! — і вона відштовхнулася та поїхала, залишаючи хлопців далеко позаду, лише луною вловлюючи їхнє гучне невдоволення.

У кав'ярні вони зустрілися з батьками та Вікою, які також прийшли з прогулянки, аби трохи відігрітися. Олександр Борисович, батько Люби, мав задоволений та життєрадісний вигляд, ніщо не нагадувало про нещодавню хворобу. Він одразу підхопив Давида під лікоть, уводячи до прилавка з товарами, про щось шепочучись. Обличчя видавало наповненість ентузіазмом. Говорячи з Давидом, він часто озирався до столика, ласкаво усміхаючись донькам.