Розділ 6. Вибір. Без вибору

Ось і новий розділ:)

Діліться своїми враженнями - мені дуже важлива ваша думка. Приємного читання:)

Ваша, Ретта Кім.

***

Я сиділа біля дзеркала і замальовувала синець на обличчі. На ранок він став досить помітним і… барвистим. Довелось його сховати, а то люди, може нічого й не скажуть, але витріщатися будуть.

Бісів перевертень. Йому нічого не вартувало знайти іншу жертву. Чому він вчепився саме за мене? Як він взагалі до моєї квартири ще не дібрався? Якщо вчора я спала відносно спокійно, то сьогодні вже все під питанням. Він може в будь-який момент мене знайти. Йому навіть тут, отримати потрібну інформацію – справа кількох хвилин. А тепер, коли він знає моє ім'я… хоч зараз бери і їдь куди-небудь…

Знову дощило. Я взяла з шафи чорні штани, такий же піджак і білий гольф. На ноги – чорні чобітки. Не збираючись мокнути під дощем, я взяла парасолю і викликала таксі. Тільки-но я сіла в машину – задзвонив телефон. Дзвонила Каміла.

- Ну, нарешті. В тебе вчора був день без дзвінків?- запитала подруга, не привітавшись.

- Я не хотіла вчора ні з ким говорити,- промовила я.

- Щось сталось? Це ти через сварку з Келом? Не хвилюйся – все налагодиться,- заспокоювала мене Камі.

- Можливо,- тихо промовила я,- ти вже на роботі?

- Тільки що зайшла. Ну і погодка.

- Не те слово. Я вирішила, що не буду мокнути – їду на таксі.

- Слухай, Карін, ти перевела тему. Може в тебе проблеми на роботі?

- Та ні… там в мене якраз все добре. Ми з Дейном вже не так часто сперечаємось та й роботи не так багато. 

- Тоді що не так? Що ти від мене приховуєш?

- Є один момент, про який я тобі нічого не розповідала,- трохи помовчавши, промовила я,- я тобі розповім пізніше. Це не телефонна розмова.

- Це вже інша справа,- промовила подруга,- тоді після роботи зустрінемось.

- Гаразд,- посміхнулась я,- не лінуйся там.

- Карін! Я сумлінно працюю.

- Молодець. Так тримати. Потім зустрінемось,- промовила я і відбилась.

В будь-якому разі, я сподіваюсь, що ми зустрінемось.  

Заходячи в приймальню, почула розмову. Двері в кабінет Дейна були зачинені, а звідти долинали голоси. Дивно… робочий день ще ж не розпочався. Тихо поклавши речі, я повільно підійшла до дверей, щоб не створювати зайвих звуків, і прислухалась. Говорив Дейн і ще якась дівчина або жінка. В крайньому разі, голос мені здавався знайомим. Розмовляли вони на підвищених тонах, тому слова можна було розібрати.

- Я тебе мало не благала! Ти що зробив?! Крізь вуха пропустив, як завжди!- мало не кричала дівчина.

- Давай я сам вирішуватиму, що мені слід робити зі своїм життям?- у його голосі звучав гнів.

- Ти хочеш сказати, що тобі начхати на те, що він приховує?

І жодного імені… Як зрозуміти, про що вони сперечаються?

- Я дізнаюсь, що він приховує. Тим паче, він не може так просто все розповісти.

- А це дівчисько?! Це вона винна! Я тобі вже казала…

- Досить, Альба!- щось гримнуло. Підозрюю, Дейн полюбляє лупцювати кулаками стіл,- ти пхаєш носа куди не потрібно.

- В тебе давно проблем не було, Дейн? Тобі начхати, що те, що витворяє Жакомо приведе до того ж самого?

- Ніщо ні до чого не приведе,- схоже, терпіння Дейна розчинялось зі швидкістю світла.

- Тобі мало дісталось?!

- Як бачиш, сиджу тут живий і здоровий,- мені здалося, чи я почула скрегіт зубів?

- Ти так, а…

- Замовкни!- викрикнув Дейн.

Та-а-ак, не знаю, що зараз буде, але саме час їх зупинити. Вони ж зараз кабінет знищать! Я постукала й одразу ж відчинила двері, зайшовши в кабінет. І ні, я не знаю, чим думала, коли вривалась в кабінет, де сперечались два розлючені демони. Дейн одразу ж перевів погляд на мене. О так, в його погляді було багато чого. В першу чергу те, що я безстрашна дурненька особа. І ще щось… розібрати я не змогла, оскільки спопеляла мене поглядом й Альба.

- Вибачте, я вам завадила?- я натягнула посмішку і вдала, ніби не помічаю напруги, що панувала в кабінеті,- містер Оттвуд, у Вас засідання за пів години.

- Я ж просив, Карін,- промовив він, зітхнувши, і знову сів у крісло.

А, точно. Він просив тільки на «ти» і Дейн. Це я ще пам'ятаю… Але в такій атмосфері, все аж бігом вилетіло з голови.

- Вибач, зовсім з голови вилетіло,- промовила я і глянула на Альбу, що не зводила з мене розлюченого погляду,- щось не так?

- Не так!- гаркнула вона,- з тобою все не так! Якого пернатого ти тут забула? Ти тут зайва! Ні на що не здатна слабка відьма. Тільки й можеш, що огризатися,- вона була ладна звинуватити мене у всіх бідах світу.

- Забери свої слова назад, Альба,- скрізь зуби процідила я,- ти мене зовсім не знаєш, щоб таке говорити.