Розділ 8. Тут і там

Привіт усім:) 

Сподіваюсь, вам сподобаєтья новий розділ, адже це справжній калейдоскоп емоцій. Приємного читання:)

Ваша, Ретта Кім.

***

«Не можеш нікому довіритись…» Слова Дейна знову пролунали в моїй голові. Також згадався й поцілунок. Не знала, що Дейн може бути таким ніжним… Ай, і про що я думаю?! Я відігнала зайві думки і сіла на ліжку.

- Можна подумати, він кому-небудь довіряє. Сховався, як черепаха в панцир і героя з себе вдає,- пробурмотіла я і перевела погляд на вікно.

Як Дейн і сказав – він відбув у Лос-Анджелес по справах. Тож до кінця тижня я працювала з Метью. Було весело і, навіть інколи, смішно, але, відверто кажучи, це не те, чого я б хотіла саме зараз. Оскільки це були мої останні дні в Манчестері, хотілося б провести більше часу з Дейном, навіть якщо це була просто робота. Зате, часу з Камі я провела більш ніж достатньо. Вона була шокована, коли я розповіла про Ліссу, але в депресію не впала – це мене дуже радувало, адже вона могла. Також за цей час я встигла обійти ціле місто з Юн Міном. Я розповіла про все, що він пропустив, повернувшись в Корею, а він ділився своїми історіями.

Зараз же я сиділа вдома і насолоджувалась пізнім недільним вечором наодинці. Каміла була на черговому побаченні з Метью, а в Юн Міна, як він сказав, були якісь справи. Навіть не знаю, які у нього тут можуть бути справи. Хіба знайомих вампірів зустрів.

Я піднялась і вийшла на балкон. На місто вже давненько опустилися сутінки, але було досі тепло. Відчувалося, що літо не за горами. Я б могла піти прогулятись, але виходити кудись наодинці не дуже хочеться, тим паче в темряві. А може таки пройтись? Від роздумів мене відірвав звук сповіщення. Хтось надіслав мені повідомлення. Я взяла телефон в руку – знову невідомий. Дістали вже.

«Wir sehen uns später»

(нім. Побачимось)

Не було жодного сумніву, від кого могло б бути це повідомлення. Що замислив цей перевертень? Тільки він може через одну коротку фразу передати погрозу.

- Та щоб тобі добре було!- викрикнула я і вимкнула телефон, витягнувши сім карту.

Нічого він мені не зробить. Доки він знову сюди приїде – я вже влаштуюся в Руані. І про те, що я там буду, не знатиме ніхто. Тож добувати інформацію не буде у кого. Я зітхнула і сіла на диван, склавши руки на грудях і заплющивши очі. Пройшло тільки два тижні, а подій більше, ніж за весь час, що я тут прожила.

Тиша. Не люблю тишу. Вона знову і знову повертає мене до непотрібних думок. Ні, так не піде. Я ввімкнула ноутбук і поклала собі на коліна. І тут повідомлення. Добре, що не від невідомого. Писав Ніколас.

«Документи майже готові. Ти зможеш забрати їх завтра по обіді. Досі не розумію, навіщо так поспішати, адже довелось напружитись і зв’язатись з деякими людьми. Будеш мені винна. Ніколас.»

У цьому весь Нік. Завжди каже, що буду винна і згодом забуває про це. Або ж воно мені потім пригадається. В будь-якому разі, все гаразд. Час поглянути на рейси… прямих рейсів з Манчестера немає – доведеться їхати в Лондон. Я витратила деякий час, доки встановила чіткий графік. Найкраще вилітати в середу. Спочатку в Лондон, потім – в Париж, а звідти вже прямим автобусом до Руана. Краще обрати вранішній прямий рейс, аніж летіти обіднім з пересадкою і дуже довго. Доведеться вставати рано….

Раптом двері відчинились й у квартиру зайшов Дейн. Я від неочікуваності різко захлопнула кришку ноутбука і піднялась. А, ну так… не знаю коли, але демон встиг забрати ключ в мене, тому мені варто було очікувати на щось подібне. Чоловік виглядав… стурбованим?

- Де твій телефон?- запитав він і підійшов до мене.

- Батарея сіла,- збрехала, не змигнувши оком. Нічого йому знати, що мені тут погрожують. Однаково нічого не вдасться,- а ти чого тут? Коли ти приїхав?

- Дві години тому,- пробурмотів він зітхнувши,- слідкуй за рівнем батареї наступного разу, будь ласка.

- …ти мені дзвонив?- трохи подумавши запитала я.

- А ти увімкни телефон і сама поглянь,- невдоволено промовив він,- здивуєшся.

Я підійшла до телефону і увімкнула його, намагаючись непомітно вставити картку. Слава богам, Дейн не помітив.

- Чай, кава?- запитала я, чекаючи доки телефон увімкнеться.

-  Віскі,- буркнув демон.

- Дейн, в мене немає алкогольних напоїв,- я з докором глянула на нього,- я звичайно розумію, що на тебе він майже ніякого ефекту не створює, але недобре стільки пити. Ти б зав’язував.

О-о-ого… двадцять пропущених від Дейна і ще вісім від Міна. Ну добре, з Юн Міном все зрозуміло, а Дейн… він що… хвилювався?

- Візьмеш це під свій контроль, відьмочко?- він хитро посміхнувся і всівся на диван.

- Я просто порадила. Не хочеш – справа твоя. І припини мене відьмою називати. Я – цілитель.

- Я й не називав тебе відьмою, Кара.

- То ти будеш щось пити?- запитала я, одночасно набираючи номер Міна.

- Чай. Чорний, якщо можна. І без цукру.