Розділ 12. Гра в хованки

Ось і новий розділ. Якщо все піде за планом, то до кінця тижня я викладу ще один. Приємного читання і чекаю на ваші відгуки:)

Ваша, Ретта Кім.

***

Кап… кап… кап… краплини з чіткими інтервалами падали на підлогу, повертаючи мене до тями. У ніс вдарив запах сирості, тіло заніміло від холоду. Поранена рука, здається, боліла ще сильніше, даючи зрозуміти, що я все ще жива. Відчуттів додавав і головний біль, тому залишатися притомною було важко. Схоже, знепритомнівши, я добряче стукнулась об землю… або мені допомогли. Сил щоби поворухнутися не було, тому я й далі лежала з заплющеними очима, намагаючись зрозуміти — де я опинилась. Лежала я явно на чомусь твердому, скоріш за все — на підлозі. Судячи зі звуків і запаху — у підвальному приміщенні. І з огляду на те, що я змерзла — температура тут була низькою, неприйнятною.

Думки перервали голоси, що долинали десь здалеку. Згодом рипнули двері й у приміщення зайшло, судячи з кроків, двоє людей. Я намагалася не видати себе, тому боялась, навіть зайвий раз дихнути.

— Ти дурень? — пролунав невдоволений жіночий голос. Доволі знайомий. — Мені сказали, що ти завжди цілиш, куди потрібно. Що пішло не так цього разу?

— Команди вбивати її не було, — промовив інший голос. Чоловічий – теж знайомий. — Здається, вона потрібна йому живою.

— Ти міг послухати мене? Він однаково вб’є її.

— Слухай, замовкни. Те, що твої плани на майбутнє зіпсовані – не означає, що винна саме вона. Це твої проблеми.

— Ти її захищаєш?! — обурилась дівчина і я впізнала її голос. От тобі й подруга.

Здається, якщо я помру, вона танцюватиме на моїй могилі. Зрадниця…

— Замовкни, — спокійно промовив чоловік. — Нам просто потрібно дочекатися Жакомо. Він вирішить, що робити далі.

— Для тебе ніколи не було проблемою вбити людину. Що трапилось? На кільканадцятій жертві прокинулося сумління?

— Ти припиниш пусті балачки, чи тобі допомогти? — з погрозою в голосі промовив… Річард. Тільки зараз я зрозуміла, що весь цей час вони розмовляли німецькою мовою.

— Та йди ти!- розлючено кинула Лісса. — Ти залишаєшся тут. За дверима — двоє охоронців. Це так, про всяк випадок. Не давай їй їжі, доки Жакомо не з’явиться — це якщо вона опритомніє. Хай поголодує трохи — нічого з нею не трапиться.

— Все сказала? Я не зобов’язаний тебе слухати. Наскільки мені відомо, у тебе є робота, — невдоволено промовив Річард. — Тож замовкни і зникни, нарешті, звідси.

Дівчина тільки хмикнула й покинула приміщення, гримнувши дверима. Гаразд, на одну вельми неприємну персону менше. Проте Річард усе ще тут. І що, мені так і далі лежати непорушно, доки той демон не з’явиться?

О боги, нехай це все тільки закінчиться і я більше ні на крок від Дейна не відійду. Сказав же сидіти вдома й носа не висувати. Чому я на нього не зачекала? Раптом я згадала про Альбу. Альба! Я сподіваюсь, з нею все гаразд і її не притягнули сюди зі мною. Боги, як же все болить! Здається, я вже довго так лежу. Ну й хай йде лісом цей бісів перевертень, я просто змушена поворухнутись, інакше потім буде зовсім погано. Схоже, він не збирається вбивати мене зараз.

Я розплющила очі і спробувала сісти. Ай! Схопилася за руку. Якщо вона й далі так болітиме, або стане ще гірше — я знепритомнію ще раз і надовго. Адже з больовим порогом, попри заняття бойовим мистецтвом, я була на «ви», точніше, він у мене низький. І те, що я все ще не знепритомніла — диво.

Та-а-ак, сіла. Повільно підняла голову.

— Сподобалося стріляти в мене? — запитала я, глянувши на Річарда.

— Я б на твоєму місці не огризався, Карін, — спокійно сказав чоловік, присівши навпроти мене. — Мене просили поцілити зовсім не в руку. І зараз ти б стікала кров’ю, якщо, звичайно, ще була жива.

— Ти спеціально промахнувся? Для чого?

— Зовсім не для того, щоби вислуховувати купу питань, сонечко, — він обвів мене уважним поглядом. — Дякуй, що кулю витягнув.

Я глянула на руку. Рукав кофти був розірваний, рана і все навколо неї — у крові. Кулю може й витягнув, але вирішив, що обробляти непотрібно. Загалом, видовище було неприємне. Я скривилась і відвела погляд.

— Головою ти теж добряче стукнулась — така спокійна.

— А що, маю плакати і благати, щоби мене відпустили? Як на мене, марна трата часу.

— Як завжди, вперта й горда, — Річард хмикнув. — Навіть на смертному одрі. Тебе ж вб’ють. Я тільки відтягнув час твоєї смерті. Оце видовище буде. Оттвуд пожалкує, що перейшов дорогу Жакомо.

— Ти нічого не плутаєш? Мені здається, що саме Жакомо претендує на місце Дейна, — промовила я. — І з чого ти взяв, що Дейн жалкуватиме?

— О-о-о, сонечко, у тебе не вийде обвести мене навколо пальця. Твій демон так яро тебе оберігав, що значно ускладнив нам завдання, — перевертень посміхнувся. Відверто кажучи, посмішка вийшла моторошною. — ти — його слабке місце, а Оттвуд уже вдруге стає на ті ж граблі. Нічого його життя не навчило.

Я дуже хотіла висловити свою думку і плюнути йому в обличчя на додачу, та змовчала. Я, як ніхто інший, знала, на що він здатний.