Розділ 13. Вирішальна ніч

Я глянула на Дейна востаннє, відчуваючи холод заліза на своїй шиї. Біль у всьому тілі нагадував про кожен удар і картинки одна за одною проносились у голові. Дві неповних доби стали моїм особистим жахіттям. Я хотіла забути це все, як страшний сон, але, схоже, не все так просто. Знову і знову я бачила обличчя Жакомо й Річарда, відчувала силу й біль від кожного їхнього удару, чула скрип дверей, звук падаючих крапель води й голоси. Не хочу! Тільки не знову!

Раптом запанувала цілковита тиша. Я розплющила очі й обвела поглядом приміщення. Зітхнула й заспокоїлась — я лежала в кімнаті Дейна. Це все закінчилося…

Вікна були зашторені, та скрізь них пробиралося сонячне світло — день. Мій погляд опустився на руку, що накривала мою долоню. Поряд із ліжком на кріслі сидів Дейн. Схоже, він уже довго так сидів. Голова була схилена, рука міцно стискала мою — він спав. Я мимоволі усміхнулася. Невже не можна було лягти поруч?

— Дейн… — тихо промовила я, розмислюючи, чи почує він мене.

Хто б сумнівався… так, навіть, не цікаво. Не минуло й кількох секунд, як чоловік розплющив очі й поглянув на мене.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він, підсуваючись ближче.

— Це ти мені краще скажи, — промовила я. — Тебе нічого не болить? В такому положенні спати… Не міг поряд лягти?

— Я радий, що ти в гарному настрої, — демон усміхнувся.

Мене проігнорували.

— Він втік? — запитала я.

— Я обов’язково його знайду. Найближчим часом.

— А може… — почала я, та Дейн не дав мені договорити.

— Ніяких «може», Кара. Ще одного такого разу не витримаю ні я, ні ти. Тому ти не вийдеш із дому, доки ми не розберемось із Жакомо. Ти мене зрозуміла?

— Зрозуміла… повір, я вже тисячу разів встигла пошкодувати, що не послухала тебе, — я прикрила очі. Слабість не поспішала відступати.

— Невже було важко зачекати ще кілька годин? — запитав Дейн, але відповіді, схоже, не очікував. — Зачекай хвилину, — він піднявся й попрямував до виходу.

— Ти куди?

— Вони не давали тобі їжі, — промовив демон, а я зрозуміла, що дійсно надзвичайно голодна. Напевно, звідси і слабість.

Доки чекала на Дейна, у голові промайнуло безліч питань, на які хотілось отримати відповідь. Найбільше мене цікавило одне — моя вагітність. Чомусь страшно, але цікаво. Схоже, нас очікує довга розмова.

Дейн мовчки спостерігав за мною весь час, доки я їла. Можна подумати, що я відмовлюся від їжі. Я хіба ще одну порцію попрошу.

— Тобі потрібно багато чого мені розповісти, — промовив він.

— Тобі теж, — відповіла я.

— Гаразд. Тоді все по порядку, — сказав Дейн і зависла тиша.

Ніхто не знав, з чого починати. Дейн дивився на мене — я на нього. Гара-а-азд почнемо здалеку.

— Куди ти зникав? — запитала я.

— Передавав посаду, — відповів чоловік.

— Не зрозуміла… це як? — я розгубилася. А що, так можна?

— Ось так. Мені від своїх обов’язків і місця більше проблем, ніж користі. Тому я передав їх Вінсу.

— То ти вже не вищий демон, чи як? Однаково, не розумію…

— Я все ще вищий демон, Кара, — він усміхнувся. — Просто тепер без посади в пеклі. Нічого такого. Усього лише позбувся проблеми. Добре, що Вінсент погодився на це.

— Я думала, що посісти чиєсь місце можна тільки після вбивства. А воно он, як усе складно виходить, — я замислилась. — Нічогісінько я не знаю про демонів, виходить.

— Цей тягар знань тобі не дуже потрібен. Можеш не хвилюватися про це. Тепер моя черга. Чому саме Альба?

— Я не могла взяти Юн Міна… туди, — я відвела погляд. — Альба увійшла в моє положення, навіть якщо не дуже й хотіла. Це вона тобі розповіла? З нею все гаразд? Взагалі-то, я сама хотіла тобі розповісти…

— Зачекай. Не все одразу. Так, з нею все гаразд і так, вона розповіла. У неї не було іншого вибору, бо їй треба було все пояснити. Але я й до неї все знав, виходить, дізнався ще раніше, ніж ти.

— Альба звинувачувала мене в зраді, — ображено пробурмотіла я. — Ти ж мені віриш?

— Звичайно, дурненька, — на вустах Дейна з’явилася ніжна усмішка. — Вона не знала однієї особливості. Та, що й казати, я сам не знав донедавна. Альба вибачиться перед тобою.

— Що за особливість?

— Природа над нами познущалася, а верховні приховали інформацію. Аби уникнути змішання крові. У людей і демонів можуть бути діти. За двох умов: взаємне кохання й бажання демона. Не запитуй, як це працює — ніхто не знає.

— Бажання демона… — ошелешено повторила я. Це виходить…

— Тобто умова взаємного кохання тебе не дуже цікавить, — хитро усміхнувся Дейн.

— О боги, Дейн! Я так хвилювалась, що ти не захочеш дітей, а ти знущаєшся наді мною! — я стукнула кулаком його в плече. Демон…

— З тобою — хоч десять, — він залишив легкий поцілунок на моїх вустах.