Чому не я?

Розділ 2

Київ змінився з часу їхньої останньої зустрічі, яка відбулася ще в далекому дитинстві, разом з батьками. Він подорослішав, став справжнім мегаполісом, що лише посилювало той майже забутий дитячий захват й відчуття центру світу. До цього додавалося п'янке враження свободи й чималих амбіцій. Тут повітря було просякнуте натхненням, яке так і тягнуло до нових, ще незнаних вершин. Київ вражав знову, оновлюючи свій особливий відбиток на юній дівочій душі.


Навіть звичайне метро, приїджене своєю практичністю та урбанізмом усім мешканцям столиці, справляло вау-ефект на закоренілу львів'янку. Пасажири ж, які легко проводили свій маршрут занурившись в екрани своїх гаджетів не тримаючись за жоден поручень, взагалі здавались Ані героями коміксів з надзвичайними здібностями. 


Її зупинка, на розчарування, не мала зручних ескалаторів, зате одразу біля виходу була готова дивувати новеньку дівчину торговим центром просто вражаючих розмірів. Усі такі приміщення Львова здавалося б легко помістилися тут. Поставивши собі за мету, якнайшвидше побувати у цій досяжній країні мрій, Ана повернулася до Дані, який якраз обирав найкоротший маршрут до зазначеної адреси.


- Ну що там? - нетерпляче спитала вона, стаючи навшпиньки, щоб заглянути в  його телефон через плече. Ана сперлася підборідком на його тверду ключицю, пильно вдивляючись у пропозиції Гугл карт. Відчувши її подих так близько, Даня ніжно повернув дівчину до себе, крадучи декілька швидких мимолітніх поцілунків.


- Давай не тут, Дань. Ходімо вже, - з проханням в медово-карих очах прошептала Ана, злегка відхиляючись від свого, моментами надто настирливого, хлопця.


"Ех, знову тікає кудись, невідомо навіщо", - сумно подумав Данило, стараючись не показувати своє незадоволення на обличчі. Натомість відповів:


- Гаразд. Нам йти десь хвилин десять, якщо не будемо повзти. Готова? 


- Звісно! Ходім вже. Чесно, мені нетерпиться вже побачити ту квартиру. - Ана була готова стрибати на радощах від усього: навколо все здавалося таким новим і незвіданим - так і манило до себе, викликаючи пригодницький запал.


- Ну-ну, не очікуй там супер умов, це ж звичайна хрущовка. Не хочу, щоб ти потім розчаровувалася, - Даня був не в захваті від тієї квартири, яка знаходилася на протилежному кінці столиці - як часто вони тепер бачитимуться?


- Бе-бе-бе. Песиміст! - перекривила його Ана, весело сміючись. - Ти не зможеш погасити мій ентузіазм. Я ж вперше житиму так довго сама. Іру я не рахую. Вона ж мого віку, думаю ми легко знайдемо спільну мову.


- Я буду тільки радий, сонечко, ти ж знаєш, - не надто переконливо запевнив Даня.


- Знаю-знаю. Просто не настроюй мене на негатив, пліз. Ти ж знаєш, як я хвилююся, - під всім цим ентузіазмом Ани ховалися її вічні страхи інтроверта, який полюбляв проводити час на самоті у своєму особистому просторі. Як це ж буде з Ірою в маленькій однокімнатній квартирі з, мабуть, поганою звукоізоляцією дівчина боялася навіть уявити, а за кілька хвилин їй прийдеться подивитися цьому страху у вічі...


- Ну вибач, - невдоволено відповів Данило, намагаючись перевести розмову в інше русло. - Я скучив за тобою... Постійно згадую, як класно нам було в затоці. Як ми засинали разом..


На згадці про затоку Ана зашарілася. Вона прекрасно пам'ятала ті моменти, де вони після легких ніжностей засинали й прокидалися разом в обіймах. Це неодноразово зринало у її снах і мріях. Здавалося, вони вже заміжня пара, яка поїхала на довгоочікуваний відпочинок лише удвох... Ана мріяла про це, хоч, зважаючи на її вік, до цього було ще далеко: у теперішні часи у сімнадцять чи вісімнадцять заміж ніхто не вискакує - до двадцяти п'яти це називають найчастіше "по зальоту".

Тим не менше Ані таки кортіло вийти заміж. Можливо, виною цьому строге домашнє виховання, яке не сильно схвалює зустрічання, особливо в тих його проявах, в яких його радо використовує більшість молоді. Тому, для Ани узаконення стосунків й було, мабуть, таким бажаним, слугуючи прекрасним приводом для очистки совісті й отримання бажаної свободи.


Від власних думок її відірвала напружена тиша, яка висіла в повітрі. Вони просто йшли мовчки. Розмова знову не в'язалася. Навчаючись, в одній школі завжди можна було обговорити уроки, домашні завдання, однокласників чи вчителів, що вони в принципі й робили. Інші теми для розмов у них, на жаль, рідко знаходилися. Про що тепер їм говорити ж, навчаючись у різних університетах на протилежних кінцях столиці?

Намагаючись, перервати цю пронизливу тишину, Ана спитала перше, що спало їй на думку:


- Як тобі у гуртожитку? Як сусіди?


- Ти знаєш, класно. Я радий. Хлопці доволі адекватні, з ними цікаво. Є з ким на ноуті пошпіляти.


Ана закотила очі. Не любила вона цієї його пристрасті до комп'ютерних ігор, якій він присвячував більшість ночей напрольот, після яких він не міг прийти у себе до пізнього обіду. Даня ж не помітив її реакції, продовжуючи далі свою розповідь.


- Харчування, щоправда, це жирний мінус. Приходиться готувати самому на малій студентській кухні, яка одна на цілий поверх. Поки приготуєш, вже й не голодний. Часто приходиться закидуватися чіпсами з ларька.


- Ти ними не сильно зловживай там, а то геть шлунок угробиш! - турботливо нагадала Ана, яка дуже любила цю, мабуть, надто сімейну сторону їхніх стосунків. Вона любила настановляти хлопця на правильний життєвий шлях. Цю правильність вона вбирала в себе впродовж усього життя, не розуміючи своїх, на її думку, надто розпусних ровесників, які вважали її конкретно старомодною - мабуть, тому з друзями в Ани було не густо. А вона всього лиш не признавала фаст-фудів, алкоголю, нікотину, наркотиків та інтимних стосунків до шлюбу, які вона навіть сексом ніколи не називала.


- Ну хіба, якщо ти готуватимеш для мене частіше, сонечко, - з хитрою посмішкою кинув Даня, цілуючи розгублену дівчину у щоку. - Не переживай, я не сильно перебірливий у стравах і, здається, ми прийшли.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше