Розділ 20

- Все залишиться між нами, обіцяю, - запевнила Ана, зручніше вмощуючись на сидінні.

- Її звати Божена, вона моя колишня однокласниця, - почав був Адріан. - Я часто запрошував її кудись і вона навіть погоджувалася, але завжди все зривалося в останній момент, - з болем продовжив хлопець, підшукуючи потрібні слова. - З‘являвся хтось інший, кращий...

- То ви так ніколи й не зустрічалися? - обережно спитала Ана, не очікуючи такої тональності розповіді. Бажання повернути колишню дівчину вона, звісно, припускала, а от завоювання шкільного кохання - аж ніяк.

- Ні, - сумно підтвердив Адріан, - жодного разу за ці довбані п‘ять років, але я все ще як останній ідіот на щось сподіваюся.

- Ти любив її всі ці п‘ять років? - з недовірою перепитала Ана, відкриваючи для себе цілком нового Адріана, існування якого вона не допускала навіть у найсміливіших думках.

- Та й далі люблю, - признався хлопець.

Бачачи її приголомшення, гірко всміхнувся й спитав:

- Вважаєш мене безнадійним ідіотом, так?

- Та ні, аж ніяк, - запевнила Ана, виходячи з трансу. - Швидше вона геть дурепа, що так френдзонить тебе стільки часу.

І чим Адріан не вгодив тій витонченій блондинці? Він красивий, ідеальна чоловіча статура, розумний, дотепний, рішучий, знає чого хоче в житті... Та кожна дівчина була б рада, якби такий екземпляр добивався її, а ця ще носом крутить...

- Френдзонить? Та радше взагалі ігнорує, - сумно видихнув Адріан.

Це взагалі не вкладалося Ані в голову. Як можна просто вдавати, що цього красеня не існує, віддаючи перевагу всяким сумнівним непримітним шатенам. «Нічого особливого в ньому не було» - згадала дівчина образ цього типа з гардеробної театру.

- А ти її красиво запрошував? - вирішила таки спитати Ана, адже відверто недолугі чи грубі залицяння могли бути єдиним зрозумілим їй поясненням відмови Адріану.

- Гадаєш, я зовсім не вмію добиватися дівчини? - гірко посміхнувся хлопець. - Мушу тебе розчарувати. Було все: вишукані букети, нестандартні ретельно сплановані побачення, на які вона так і не прийшла, подарунки, цукерки, сюрпризи на важливі свята, проводжання додому, допомога у всьому за першим проханням...

- Тоді вона повна ідіотка, - роздратовано перервала Ана, - вона тебе не варта просто.

«Та якби для мене хтось таке робив, я була б на сьомому небі від щастя», - з сумом визнала дівчина. Данило ніколи не відзначався особливою креативністю щодо побачень чи романтичним потягом, а ця Божена, чи як її там, схоже, геть зажралася.

- Я себе пробував переконати у цьому, але, як бачиш, безрезультатно, - незадоволено відмітив Адріан. - Все одно шукаю зустрічей з нею...

- І що ти хочеш з цим робити? - поцікавилася Ана, не розуміючи бажань хлопця. - Хочеш таки добитися її чи забути?

Ана мусила знати відповідь на це питання і водночас боялася її почути. Неочікувано для неї самої, вона захотіла опинитися на місці тієї блондинки...

- Не знаю, - видавив з себе Адріан після незначної паузи. - Ще вчора хотів бути з нею. Я знав, що вона буде на тому концерті, проте не підозрював, що знову не сама...

- Вибач, до речі, що зіпсувала твої плани щодо концерту, - вже щиро вибачилася Ана.

- Та перестань. Я ж знаю, що ти тут ні до чого. Вона і так би прийшла з тим своїм... А моїй мамі доволі важко заперечити, вже це я знаю.

- А чого хочеш зараз? - обережно спитала Ана, цікавість якої все ще не була вдоволена.

- Кажу ж, не знаю... Зараз просто справді хреново почуваюся, так ніби мені знову плюнули прямісінько в душу, - признався Адріан.

- Забий на неї. Справді, вона тебе не варта, - спробувала розрадити Ана.

- Ага, легко тобі казати. От ти колись любила по-справжньому? - неочікувано спитав Адріан, заглядаючи своїми зеленими очима просто в серце.

- Так, - видихнула Ана, відчуваючи якесь незрозуміле замішання від його пильного погляду.

- Я не про твого Данила, я питаю про справжнє кохання, - недовірливо пояснив Адріан.

- Так це й було серйозно, - обурилася від геть не ввічливого натяку Ана.

- Угу. Не розказуй тут, - саркастично заперечив хлопець. - От коли закохаєшся так, що дихати без нього не зможеш, тоді й поговоримо, - все з тою ж іронією додав він, і разом з палючим поглядом його зелених очей це звучало як вирок.

Ана хотіла було щось заперечити, але телефон знову недоречно завібрував.

- І де ти? Півгодини вже пройшло, - почувся роздратований нетерплячий голос батька.

- Я вже тут, зараз буду.

- Це той чорний лексус, який так по-рагульськи припаркувався? - вирішив уточнити місцезнаходження доньки до міліметра батько.

- Угу, - втомлено відповіла Ана, вкотре пошкодувавши, що вікна квартири батьків виходять саме на цю сторону.

- Добре, чекаю, - завершили дзвінок на тій стороні.

- Вибач, мені пора, - неохоче повідомила дівчина Адріану, не бажаючи так завершувати вечір.

- Я розумію, - багатозначно усміхнувся хлопець. - Дякую, що вислухала.

- Та я з радістю. Дякую за гарний вечір, - Ана намагалася виграти ще хоч трохи часу, перш ніж закрити за собою блискучі двері автомобіля.

- До зустрічі в університеті, - кивнув Адріан і, о диво, обійняв дівчину, так як він часто вітався з одногрупниками, проте ніколи з одногрупницями.

На мить Ана відчула тепло його тіла і силу його пружніх м‘язів, перемішаних з неповторним ароматом лимонної м‘яти, який вона впізнала б серед тисячі інших. Проте, це була лише коротка мить. За долю секунди Адріан незворушно відсторонився і мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що він вже попрощався.