Чому у правди сумні очі

Розділ 3

Бемц, він і в Африці Бемц

Та хоч там що, а скиглінням справи все одно не залагодиш. Як-то кажуть у народі: «Узяв м'яч, то херач»… Ну й, загалом, приводів для паніки поки що не було. Бо, як на мене, усе вищезазначене русявкою було схоже на туманну ваніль. Адже я взагалі ніколи не володів занадто дорогими речами. Та й не мав справ з випадковими людьми. З якого ж боку в такому разі мені мала загрожувати небезпека? Може, старий Блюменкранц за камінчик вартістю у п'ять штук зібрався замордувати мене  бородатими єврейськими анекдотами?

Проте, як би там не було, досить швидко усе стане зрозуміло. До зустрічі із моєю новою знайомою залишалося півгодини. Цього мені виявилось цілком достатньо, аби без зайвого поспіху доїхати до місця зустрічі. Я припаркувався неподалік «Глобуса» і закурив сигарету, очікуючи на її дзвінок. Та довго чекати не довелося. Не встиг досмалити й до половини, як на сидінні поруч зі мною завібрував телефон.

--- Владиславе, якщо Ви вже на місці, то підійміться, будь ласка, на другий поверх. Я чекатиму біля каси кінотеатру, --- пролунав у слухавці русявчин голос.

--- У нас побачення на місцях для поцілунків?

--- Ну, щось на зразок цього, --- відповіла вона і поклала слухавку, аби не почути якусь чергову дурницю у моєму виконанні.

О сьомій вечора у «Глобусі» було, як завжди, багатолюдно. Тож щойно зайшов, як одразу опинився у гомінкому натовпі. Я вирушив до ескалатора, аби піднятись на другий поверх. Але не встиг зробити й десятка кроків, як хтось міцно підхопив мене під лікоть. Різко повернувши голову, побачив усміхнене обличчя русявки.

--- Нам сюди… --- сказала вона, спрямовуючи мене в бік службового входу.

--- Судячи з усього, кіно відміняється? --- запитав я, швидко крокуючи вслід за нею якимось лабіринтом коридорів та технічних приміщень.

--- На жаль, кіно лише починається. Давайте хутчіш, Владиславе! --- відповіла вона, повертаючи у якийсь черговий закапелок.

Ще декілька хвилин спортивної ходи, і ось нарешті ми опинилися на вулиці. Наскільки я зрозумів, з протилежного боку від центрального входу у цей гігантський людський вулик. Поруч із ґанком була припаркована невеличка червона «Мазда».

--- Сідайте, --- промовила русявка, хутко вмостившись за кермо та миттєво завівши двигун.

Я не належав до людей, яких отак запросто можна водити, як козу на повідку. Але ця дівчина чомусь викликала довіру. Тому без зайвих розмов сів поруч, і ми негайно зрушили з місця.

--- Вимкніть, будь-ласка, телефон та витягніть акумуляторну батарею, --- сказала вона, вправно ведучи авто вузенькими вуличками.

--- Вважаєте, що мене прослуховують?

--- Та навряд чи… А от геолокацію можуть відслідковувати. Як на мене, то краще не ризикувати.

І знову я не став сперечатись. Хоча чим далі, тим менше мені подобались оці шпигунські пристрасті. Проте розв'язка вже знаходилась десь поруч. Тож варто було набратися терпіння і не поспішати із висновками. Але довго чекати не довелося. Буквально за хвилину ми зупинились у дворі якоїсь багатоповерхівки. Моя нова знайома вимкнула двигун та відстібнула пасок безпеки.

--- Ну, і що далі? --- запитав, дивлячись русявці у вічі.

--- А далі, Владиславе, я Вам надам деяку інформацію. Ну, а що з нею робити, вирішуйте самі. Звісна річ, усіх деталей я не можу сповістити. Та, власне кажучи, вони Вам і не потрібні. Єдине, що можу порадити, це якнайшвидше поїхати з міста. Краще –  подалі й надовше, --- відповіла вона, не відводячи погляду.

--- То, може, все-таки розповісте, про що мова?

--- Саме для цього я тут. Але давайте по порядку, аби не виникало зайвих запитань... Декілька тижнів тому мені порекомендували звернутися до нашого спільного знайомого –  пана Блюменкранца. Тема була занадто делікатна. Тож я встановила у його кабінеті «жучок», аби переконатися, що цей старий пройдисвіт не водить мене за носа. Проте нічого крамольного не почула. До того моменту, як у його пенатах не з'явилися Ви із своїми дорогоцінностями.

--- Отже, Ви в курсі моїх справ…

--- Набагато більше, аніж Ви самі. Але думаю, буде краще, якщо почуєте, про що йшлося, не з моїх слів. Звичайно ж, я записала і зберегла цю «милу» бесіду. Точніше кажучи – дві. Проте телефонна розмова, мабуть, не вартує уваги. Адже це було лише запрошення для діалогу тет-а-тет. А от те, про що він із своїм гостем балакав у кабінеті, Вам обов'язково потрібно знати.

Русявка дістала із сумочки свій смартфон. Швидко відшукала необхідний файл із записом, увімкнула й віддала мені. А сама знову спрямувала погляд у вікно. І не пропонила більше й слова, допоки я не дослухав до кінця.

 Перших декілька секунд було чутно лише якесь незрозуміле шарудіння, але потім розпочалась чітка розмова. Принаймні голос Якова Марковича добре розпізнавався. Проте хриплий баритон його відвідувача я чув уперше. Та, відверто кажучи, краще б ніколи не знав ані ні того, ані іншого.

--- Здрастуй-здрастуй, Борисе! Ти, як завше, оперативно… Заходь, мій дорогий, сідай, --- почулось улесливе сюсюкання Якова Марковича.

--- Я ліпше присяду, дядь Яша, --- відповів незнайомець і, судячи з характерного гуркоту, вмостився у те крісло, в котрому я сам сидів незадовго до цього.

--- Боренько, вибачай, що відволікаю від справ. Але ж ти знаєш – даремно я ніколи не турбую.

--- Знаю. І тому я тут. Тож давайте перейдемо ближче до суті. Що потрібно зробити, і яка ціна питання?

--- Справа у мене, Боренько, проста, але доволі прибуткова. Треба лише забрати дещо цінне в одного шибздика. Як ти це зробиш – мене не цікавить. Але із підозрами або претензіями до мене ніхто не має з'явитися.

--- Он як… Тобто – кінці у воду?

--- Повторюсь, Боренько… Мене потрібен лише результат, а не звіт про твої методи і засоби вирішення питань.

--- А мене, Якове Марковичу, насамперед цікавить, що я з цього матиму, окрім проблем. Та й, до речі, про клопоти… Хотілося б розуміти, що за птаха той ваш клієнт? І про яку, власне, річ ідеться?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше