Спогади стають реальністю

Щось стається вперше, а щось не зупинити й вдруге.

Так, ніби готуючись до судної години, дім достатньо багатої сім'ї, ретельно прибирався а його жителі ледь не в паніці метушилися й ховали усе цінне. Дітей відправили нагору, аби не пересікались з небажаною гостею, котра от-от мала прибути. Молодший син заліз під ковдру, а сестра раз за разом пробувала його заспокоїти.

Увесь страх, що відчувала ця сім'я, був викликаний давніми спогадами. Ось загарчав собака, охолола в жилах кров, невже усе це знову повториться? Усі затихли... Не знаючи, куди сховатись від біди, усе живе завмерло. Та тишина закінчилася грюкотом в дверях. Мати звеліла донці закритись з братом у кімнаті, а сама спустилась на перший поверх. Хоч скільки стін й дверей їх розділяло, знизу усерівно були чутні крики. Можна було скласти враження, що в дім вдерся грабіжник, чи ще хтось що він аж ніяк добра їм не бажав. Та хто б міг подумати, що це рідна людина? Через годину крики стихли. Думаючи, що усе скінчилось, Джу вирішила спуститись й перевірити. Брату сказала сидіти тихенько, а сама вийшла й спускалась сходами додолу. Дівчина проминула декілька кімнат без зайвих проблем і от її з правдою розділяє стіна. Джу тихенько й повільно визирала з-за кутка та нажаль, її здогадка не була правильною.  

• - Ану іди сюди мале дівчисько!- прокричала родичка
• Джу ледве встигла відскочити, адже ще мить й вона була б притягнута за волосся силоміць. Дівчинка кинулась тікати. Тільки но вона забігла до кімнати, майже одразу вони були зачинені на ключ. Родичка погналась за невинною. З надією в душі,  Джу забилася в куток, але на всякий випадок веліла брату сховатися під ліжком. Нажаль, скляні ставні у дверях не виявилися достатньо міцними, аби затримати розлючену. Як би їй батьки не намагалися перешкодити, вже через десять хвилин на землі було багато битого скла, а двері відкриті.
• -Тітко Лінд, досить!- прокричала мати.
• -Це бридке, пихате створіння має поплатитись за те, що підслуховувало. Як ви їх виховуєте?!
• Між матір'ю та тіткою розгорілася ще гучніша сварка. Аби сильно не привертати уваги, Джу сіла біля ліжка й тихенько заспокоювала брата, у котрого вже обпухли очі від сліз, хоч сама їх ледве стримувала.
• Нарешті родичка поїхала, тепер тишу розрізали всхлипи й плачі. Цю і наступні ночі мати допізна плакала, а батько проснувшись, ніжно її цілував, обіймав і  нарешті мати засинала.
• Пройшов тиждень. І ранок сімейства Тілт починався, як завше.
• -Люсі де моя сорочка?- долуналося зі спальні батьків.
• - Пошукай на ручці дверцят, я  її туди вішала. Джеймс, синку,твій обід біля рюкзака, ходи за стіл! Ендрю ти теж, ми запізнимося, коли ви обоє негайно не сядете їсти!- мовила мати.
• І вже через кілька хвилин сім'я дружньо наминала млинці з джемом і бутерброди з чаєм.
• -Де ви так довго були?- прозвучало від Джулії
• -Не твоє діло..-молодший не встиг договорити, коли його перебила мати.
• -Як ти з старшою сестрою розмовляєш?
• Такого плану суперечки, в цій сім'ї, були звичними, хоч брат і сестра дуже один одного цінували, та були як кіт з собакою. Це був понеділок, гарний сонячний день, та він не був би початком тижня, коли Джу та Джеймс не просили батьків залишиться дома. Мов за традицією, вони отримавши відмову, набурмочені пішли до школи. Сестра і брат розійшлись по класам, а батьки поїхали на роботу. Та тільки но дівчина зашла до класу, її зустріла давня знайома:
• -Джулія Тілс, чи не соізволете повідомити де ви пропадали увесь минулий тиждень?
• -Емілі, я так скучила! Нічого важливого... просто сімейні проблеми.
• -Ти впевнена, що усе добре?-розгублено спитала подруга.
• -Це як завжди твоя паніка, чи на цей раз сарказм?
• -Ей, я справді за тебе хвилююсь!-підвищивши голос, промовила Енн.
• Далі пролунав дзвінок, що перервав розмову подруг. Коли ж уроки завершилися, дівчата вирішили піти додому разом, та потім плани змінились. Як ніколи раніше присутність подруги, допомогла Джулії заспокоїтись і забути всі проблеми. Спокій, ніби нічого й не ставалось. Дівчата вирішили піти до свого улюбленого місця, де проводили дуже багато часу, будучи дітьми. Дівчата сіли на автобус під номером 27, що їхав до окраїни Форістоуна. Вже через 10 хвилин Джу і Емілі стояли біля величного лісу "Морі-меланії", як його називали дівчата.
• -Пам'ятаєш, як ми придумали історію цього лісу?-спитала Емілі.
• -Як таке забути? Ліс в нашу честь, хоч наші імена ми і змінили, але скільки в ньому спогадів, не зрахувати. Пам'ятаєш наші бали?
• - Звісно, але гадаю, що наші два королівства давно розорились без своїх могучиш королев.- після цього обидві подруги голосно сміячись та згадуючи минуле, крокували до свого "саду троянд". В дитинстві подруги і справді виростили свій невеликий сад, в якому росли виключно бордові троянди, та зараз, садок запущений, а троянди стали більш походити на дикі, що тільки підкреслювало їхню красу. Сьогодні, дівчата долали довгий шлях тільки ради тих троянд і спокою, який став повноправним царем їхніх обох королівств. Схоже на казку, чи не так? Для ще маленьких Джулії та Емілі  це була улюблена забава, хоч їх частенько сварили, що вони тікали з дому і ще й так далеко, та якщо задуматись... Як можна забирати у дітей улюблену гру? В кінці кінців батькам обох, прийшлось змиритись і знайти вихід з незвичної ситуації, що пізніше і сталось. Як же чудово мати місце, що забере усі наші печалі, біль і даруватиме лишень радість.
• Ось, подруги на місці. Троянди обросли так, що в самому центрі утворилась затишна углибина, де можна було сховатись від приємного, але таки прохолодного вітру. Перед самим садом красувалась "лавиця переговорів". По ліву сторону від троянд, стояли два старі, невеличкі дерев'яні "замки" .  А справа красувалися дві качелі.  Це був їх маленький рай, де ніхто не мав права їх чіпати.  Джу запропонувала постелити плед на припелючену лавицю і присісти там, від чого Емілі не змогла відмовитись, адже як відмовити королеві сусіднього царства? Дівчатам вддалося відволіктись від всіх їхніх проблем та незгод і нарешті вони могли усміхнутися не фальшивою, а справжньою усмішкою. Вони змогли забути про сльози, та нажаль, веселощі скоро завершилися...
• -Емілі, спокійно і повільно встань без криків і різких рухів- промовила важко дихаючи Джу.
• Перелякана дівчина протягла руку, щоб допомогти Емілі встати. Розуміючи, що позаду  стоїть щось зле, Емілі вхопившись за край пледа, встала. Коли ж дівчина обернулась, від страху зблідла. Перед нею й Джулією стояв чорний, мов ніч, вовк. Тварина вишкірила зуби, загарчала й повільно підходила до дівчат...
•  
•  
•