ЧорнІ Очка, Як Терен…

3

На весільні урочистості я не запізнився. Навіть приїхав трохи завчасно. Неспішно увійшов в «Козацьку забаву». Звісно обслуговуючий персонал в ресторані вже давно не той, що був тоді в юності, та й внутрішній інтер’єр помітно помінявся, та все ж залишилося багато чого впізнаваного. Он великий зал де ми зазвичай грали для клієнтів, а в цій гримувальні перепочивали між виступами, а ось у цьому закутку любили при нагоді усамітнюватися вдвох. Тоді я садовив Лисичку собі на коліна, лагідно пригортав до себе і ми цілувалися до повної знетями.

– Стьопа, дружище, невже це ти? – до болю знайомий голос відриває мене від ностальгічних спогадів. Оглядаюся на нього і бачу за кілька кроків від себе старого приятеля Романича.

– Я, – відповідаю приятелю з усмішкою і додаю – Привіт старий друзяко! Скільки ж ми не бачилися з тобою.

Ми міцно обіймаємо одне одного і товариш відповідає:

– Та вважай вже років з п’ять. Відтоді як я переїхав на постійне проживання в Німеччину.

– І як воно там за кордоном? – цікавлюся я, хоча більш-менш в курсі того як на чужині влаштувався старий друзяка.

– Гріх нарікати, – мовить поважним тоном Романич. – Працюю за контрактом в одній звукозаписуючій студії. В особистому житті все без перемін.

Романич єдиний з нашої четвірки котрий навіки поєднав свою долю з музикою. Він і в молодості, пригадую, пробував створювати власні мелодії. Інколи у нього це виходило доволі непогано. Відомим композитором приятель на жаль не став, та своєму юнацькому захопленню все ж не зрадив. На відміну від решту нас.

– Ушкваримо сьогодні як колись в молодості? – запитує друг і в його очах я помічаю веселі бісики. – Ще не розучився грати на своєму саксі?

– Хіба таке забудеш, – бадьоро підморгую товаришеві я і стурбовано зауважую. – Але як же без репетиції?

– Якось справимося, – впевнено мовить Романич. – Не вперше ж так, тай колишній досвід мав залишитися.

Нашу подальше розмову перериває весільний кортеж, що з гучними сиренами під’їздить до ресторану. З довгого лімузину вибирається наречена в пишному білосніжному платті, в якій не відразу впізнаю доньку приятеля – Уляну. Востаннє я бачив її у віці маленького карапуза, якого Мирко інколи приносив на наші останні репетиції. Скільки ж то до біса часу спливло з тих пір?

Гості займають свої місця за столиками, настає час тостів та здравиць в честь молодят. Я з Романичем тримаємося осторонь всього цього урочистого дійства. Наша поява має стати сюрпризом для нареченої, тому ми намагаємося поки що не потрапляти їй на очі. Перевіряємо і налаштовуємо свою апаратуру й все більше тривожимося через відсутність вокалістки. Без неї будь який наш виступ вийде прісним та нечуттєвим, але що поробиш як так склалися обставини. Мабуть Лисичка з якихось своїх причин не змогла приїхати виконати дану обіцянку.

В залі лунають ритми першого вальсу. Потім чується ще якась мелодія, і ще… А ми сидимо та терпляче чекаємо. Нарешті в гримувальну вривається розпашілий Мирко і схвильовано запитує:

– Хлопці, готові? Пора.

Ми виходимо в зал і займаємо місце штатних ресторанних музик.

– Шановні гості, дорога родино, – голос у Мирка тремтить від хвилювання, – а тепер особливий подарунок для наших наречених.

Пальці Романича лягають на клавіші синтезатора і зал наповнюють ритми знаної мелодії «Тернопільські каштани». За якусь мить до друга приєднуюся я з Мирком, хоча практично відразу всі троє відчуваємо, що наша музика далека від того, як ми колись грали. Молодята виходять до танцю, починають плавно кружляти по залу і я встигаю помітити в очах у нареченої вогники здивування та розчарування. Ще б пак, наш виступ зовсім не те на що розраховувала і чого так сподівалася Уляна.

Після закінчення композиції набурмосений Мирко стиха пропонує:

– Може зіграємо нашу коронну пісню?

– Думаєш у нас вийде щось путнє? – з сумнівом в голосі так само тихо питанням на питання відвідає Романич.

– А у нас є вихід? – сердито бурчить Мирко.

Романич більше нічого не каже. Його пальці знову на клавішах синтезатора видобувають з електронного інструмента перші акорди пісні що була у нас своєрідною візитною карточкою. Лічені секунди і в гру вступає Мирко, потім естафета переходить до мене, і знову звучить скрипка яка поступається місцем саксофону. Ми знову забавляємося як робили це в далекому минулому. Не вистачає тільки…

Ледь чутно клацає мікрофон, а потім до болю знайоме сопрано розноситься навкруги:

– Чорні очка, чорні очка, як терен,

Чорні очка, як терен, як терен, як терен.

Коли ми ся поберем, поберем?..

Серце зрадницьке тьохкає, вона все ж таки приїхала. Виконала дану обіцянку й встигла на наш мабуть останній спільний виступ. Сакс в мої руках ніби оживає і вже не просто грає, а наче підспівує вокалістці. Збоку в руках Мирка шаленіє від радості його скрипка. Навіть електронний синтезатор Романича здається починає звучати більш завзято та чуттєво. Ми знову разом, музикуємо і отримуємо від цього втіху, як в часи нашої славної юності.

Краєм ока зиркаю на Лисичку, яка майже не змінилася за ті роки що ми не бачилися. Сьогодні на ній замість звичного платтячка строгий брючний костюм вишневого кольору. Однак руде волосся як і колись в’ється кучерями по плечах, носик хвацько задертий, а в очах іскряться веселі бісики. Не вистачає лише щедрого розсипу веснянок на жіночому обличчі, котрі я колись так обожнював цілувати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше