Розділ 9

Мирні жителі вже зібралися біля стін замку. Починалася тиснява, коли відчинилися важкі двері палацу. Народ натовпом ринув всередину.

Дол вдивлявся в обличчя, намагаючись зрозуміти, хто ж відкрив замок. Його заплакана Тамрі стояла біля воріт. Коли дівчата втекли, і вона не змогла всидіти на місці. Пустити людей у палац — рішення необачне, але вони хоча б звільнили поле для військових.

— Я подбаю про них. — буквально прошепотіла Тамріел.

Принц прочитав по губах і кивнув у відповідь. У замку є їжа та вода, можливість розмістити хоча б матерів із маленькими дітьми.

У спини відступаючим стріляла кавалерія і вже у воротах кулею на виліт вампіра збило з ніг. Тарен кинулася до нього, хапаючи під руки.

— Дихай, тільки дихай. Дивись на мене. Говори зі мною. — тараторила дівчина, допомагаючи йому сісти. — Навіщо ж ти зняв плащ?

Він безсоромно провів рукою по її стегну, затискаючи свіжу рану, забуваючи, на мить скільки пар очей зараз можуть помітити цей жест.

— Вибач.

— За що?

— За те що знов привів тебе на передову. За черговий шрам на твоєму тілі. За те, в кінці-кінців, що не маю зараз права так торкатися тебе, але нічого не можу з собою зробити. — шепотів принц.

Абсолютно бліді щоки вмить налилися рум'янцем, проте, Тарен не поспішала прибирати його руку, тільки сильніше закуталася в плащ, ховаючи розірвану сукню.

— Ти не маєш права помирати сьогодні. — на очах блищали сльози.

— Я просив тебе не плакати.

— Просив, але...

— Ще вчора ти мене ненавиділа, чому ж ти вже сумуєш?

За стіною вибухали снаряди, в страху бігли шляхетні лицарі, свистіли кулі. Тарен ніби не бачила всієї цієї метушні, графиня схопила його за руку, яка затискала її рану і прошепотіла, наче тільки це могло затримати його у світі живих.

— Бо я вже наказала прасувати бордову сукню.

— Значить… — він тяжко посміхнувся. — Значить, сьогодні я не загину.

— Клянися!

Ревільс дивився на неї абсолютно порожніми очима:

— Клянуся.

На її плече опустилася тепла важка рука:

— Ходімо, Тар.

— Дол…

— Я даю слово, йому допоможуть.

Вона провела рукою по блідому обличчю, вампір кивнув, відпускаючи кохану.

У залі, прикрашеній до вітання спадкоємця золотими стрічками, гербами та прапорами, навколо столу з білими скатертинами, стояли найвищі чини. Гравар сидів наче чекав страти, на нього вже повісили всіх собак.

Король темної сторони зняв піджак, недбало кинув на спинку крісла і, підтягнувши рукави білої сорочки до ліктів, схилився над розкресленою червоним картою. Він так нагадував свого сина. Крім того, що чорна форма йому личила, у гніві, коли все майже зруйновано, він був здатний на що завгодно.

— Скажи тільки, що не був готовий до облоги! — кричав Респонд. — Лінія фронту п'ять років кривилася у ваш бік.

— Я дипломат…

— Запам'ятай: нічого й ніколи не вирішується дипломатією. — кожне його слово звучало, як удар молота по ковадлі. — Скільки витримає внутрішня стіна?

— Я… Я не знаю.

За спиною короля світлої сторони стояв, абсолютно спокійний Тагідо. Він, на знак підтримки, опустив руку на плече батька.

— Гріз. — Респонд озирнувся до невисокого чоловіка років сорока. — Ми твоїх солдатів сьогодні не дочекалися?

У відповідь правитель рівноваги безвільно кивав, поправляючи сірий піджачок. Він боявся сказати, що там менше тисячі військових, яких розіб'ють на підході.

— Я не буду питати чому ви обидва без ухвалення військового комітету вирішили укріплювати район ціною столичних військових. Та я хочу знати чому я не отримав навіть звіту про це!

Правителі мовчали.

Тагідо підвів очі на панів:

— Ми ще маємо західні та південно-західні ворота, можемо вивести городян. Хоч би жінок та дітей.

— Ваша Високосте. — зітхнув Респонд, голос його став м'якшим і послужливішим. — Можу я попросити Вас зв'язатися із західною цитаделлю, дізнатися про ситуацію?

— Звичайно. — стримано кивнув той, — Я хотів би, також, запропонувати свою кандидатуру у переговорну групу. 

— Дякую. — кивнув Респонд.

Тар і Мерелед стояли біля стіни неподалік і сподівалися, що їх не торкнеться ця розмова. Однак вампір так не думав. Він озирнувся, пильно роздивляючись дівчат.

— Дол, якого біса щука і селянка, яка зовсім не вчасно опинилася в обладунках мого сина, були в місті?

З ним король завжди був простіше, звертався на ім'я і не витрачав час на поклони. Фронтова звичка коротко віддавати накази зберігалася у палаці.

— Мерелед та Пані Тарен, за півгодини підняли на ноги більше солдатів, ніж втратила ворожа сторона. — спокійно відповів принц.

— Нехай вийдуть із міста з рештою.

— Ні. — заперечила Тарен. — Ми залишимося. Виведіть прислугу.

Ось чого Респонд не любив, то це непослуху. Особливо із боку жінок. Тут рідко з'являлися ті, хто міг чинити опір його волі, здається, він тримав у страху цілий союз. І зараз король дивився на них зі зневагою, змушуючи холонути кров у жилах.

— Заберіть у дівчиська плащ і дайте їм мечі. — кинув король. — Хочете померти, помирайте.

— Якщо ваші війська йдуть помирати, будь ласка! — крикнула Мер.

Так, все залежить від формулювання, хтось йде на війну вмирати, а хтось перемагати. Хоча суперечити не варто було. Король зміряв обох поглядом і ще секунду пильно дивився на Тарен, ніби намагався побачити в ній те, що бачив його син і іскра, що блиснула в таких самих сірих очах, сигналізувала про те, що він це знайшов.

— У мене є краща ідея. — заговорив король, підходячи до них. — Ваше завдання — здатися в полон.

Дивне бажання з боку короля, але їхньої смерті він не боявся, навіть не боявся гніву сина. Наказ ясний, як білий день, зараз обстріл припинився, супротивник готовий до переговорів, вони дозволять вивести жінок. Дівчатам доведеться одягнутися яскравіше та вийти з білим прапором. Поклястися у вірності королю Імпонега і залишитися в їхньому таборі. Під покровом ночі знищити припаси та, за можливості, убити командира. До світанку повернутись у замок.