Розділ шостий. Підстрелений Чмир

Розділ шостий. Підстрелений Чмир

Залякані примарами війни й голоду, кинувши на поталу кривавій навалі століттями насиджені села та хутори, люди лавами сунули на схід.

Там, за спинами, над шанцями світової війни скреготали чавунні зуби смерті і жерли кинуті оселі, а житці їхні з малими дітьми, склавши убогі манатки на вози, тяглися битими шляхами на тихий схід.

Мерли дорогою діти, спродувалося за безцінь майно, приставали й дохли коні, і коли вже не було чого їсти та не змога рушати далі, утікачі зупинялися й осідали, морально знищені, вкрай зубожілі.

Панські маєтки всотували в себе дешеву робочу силу, що її можна було безкарно визискувати, бо однаково нікуди вже не підуть оці затуркані волиняки, подоляни, галичани, холмщани. Досить вони зазнали поневіряння і будуть робити все, що їм не накажуть, аби лише знову не рушати кудись у незнану далечінь. Рабська покора прикувала цих людей до панської роботи, і вони тільки й могли мріяти про вороття на свої старі місця.

З революцією безземельні утікачі залишилися й без роботи. Сільські громади неохоче приймали їх, як претендентів на землю, через це саме Чмир і звернув увагу Гайдученкову на них, як на людський матеріал для комуни.

— Однаково селян до комуни чи колективу не навернеш, доки не буде наочного прикладу... Одна надія на утікачів, що їм однаково нікуди податись... Та й з сіл їх тепер виживають. Треба з цього скористатись...

— Виходить, економічний притиск? А це не дуже впаде у вічі?

Чмир поглянув на Гайдученка, і в його очах промайнули жартівливі іскорки. Він знає Артема ще з того часу, як вони вдвох ходили до сільської школи в далекому волинському селі. Півтора десятка років товариші не зустрічалися, і здавалося, що життьові шляхи їхні навіки розійшлися. Чмир чув, що Артем Гайдученко потрапив до якоїсь школи і довго там учився чи на агронома, чи на інженера, але куди він подівся потому, не знав.

Самого Андрія Чмиря злидні вигнали з рідного села рано, як ще не вийшло йому й чотирнадцяти років. Господарювати не було на чому, і ухвалили вони з батьком кинути господарство на матір та маленьку сестру і йти на заробітки.

Не минуло й року, як Андріїв батько скалічився на будівлі моста і мусив повертати додому. Молодий Чмир став сам перед широким світом.

Не один рік довелося йому поневірятися, поки не потрапив він до гути спочатку за чорнороба, а потім і за учія при майстрі.

Наука його посувалася добре, і внедовзі став він за майстра. Батько його до того часу помер, сестра віддалася, а на господарстві залишалася стара мати, що їй допомагав Андрій. Думав вже забрати її до себе на гуту Чмир, та на перешкоді стала війна. Довелося Андрієві кидати насиджене місце та одягати сіру шинелю.

Потяглися нудні роки війни, що, проте, дали багато дечо1,0 втямки Андрієві з того, чого він до того не розумів. Революція для нього не була несподіванка, а давно жадане закінчення безглуздої різанини. Тим-то Чмир додому не Повернувся, а з головою пірнув у визвольну боротьбу і, Певно, не зустрів би Гайдученка, свого товариша дитинства, на гуті, коли б Андрієві не перебили десь на Волзі ноги та ребра. Ребро довелося залишити в шпиталі, а з поламаною ногою їхати на гуту. Одбув свою службу Чмир на фронтах революції, і нудно йому було сидіти на гуті, тому він так і зрадів Гайдученкові, особливо по тому, як той повідав свої наміри заснувати комуну.

Чмиреві було приємно зустріти людину, з якою товаришував ще замолоду, а ще приємніше було, що та людина не ворог і вони можуть працювати разом. Він усміхнувся з вагання Гайдученкового використати економічний притиск і, поклавши руку на плече товаришеві, мовив:

— Без цього не обійдеться... Ну що з того, що дехто зрозуміє, що ми скористалися із скрутного становища людей... Хай собі!

— Все це так, але тепер ми в таких обставинах, що братися до відвертого притиску немає рації... Треба принаймні маскувати все під добровільність...

— Звичайно, я ж не кажу, що треба пертись на всі заставки, але треба усвідомити собі, що на підвалинах добровільності тепер ще нічого не зробиш. Утікачі мусять піти до комуни, бо їм однаково нікуди йти — це вже і є економічний примус, та проте і комуну ми обстоюємо не тому тільки, що це в плані нашої політичної роботи, а й тому, що це економічно вигідно передусім для тих, хто в ту комуну йде. А пощастить з утікачами — підуть і місцеві селяни. Наш селюк легко здається, коли бачить добрі наслідки на власні очі. Його агітацією не дошкулиш...

Справді, притягти утікачів до комуни було легко. Тільки люди ті не дуже припали до серця Гайдученкові, та й Чмир на них не покладався.

— Якісь немов прибиті... Слова з ними не промовиш... Доведеться попрацювати, доки вони обговтаються...

Артем нічого не відповів на останні слова і перевів розмову на організаційні справи. На перший період існування комуни доведеться, звичайно, йому, Артемові, взяти на себе головування. Тоді йому легше буде домагатися в центрі і нарізки землі, і допомоги. Чмиреві доведеться стати на заступника...

Чмир заперечливо закрутив головою. Він не може бути заступником. Треба заступника обрати з числа утікачів, а Андрій буде за звичайного члена. Він буде рядовик, і дасть йому змогу ближче підійти до членів комуни, що природно, сторонитимуться Гайдученка як інтелігента, принаймні на першій порі.

— Не легко нам доведеться попервах! — висловив уголос свою думку Гайдученко.

— Що важко, то нічого, аби дійти мети... Погано буде, як щось стане на перешкоді...

Товариші помовчали, кожен думаючи про своє.

— Сволоти ще багато по лісах...— проголосив свою думку Чмир.

— Нічого! Ребер, щоб прострілювати, у нас вистачить,— відповів з усмішкою Гайдученко.

— Та мене вже раз прострелили, мені не страшно, а от тобі як?

— Дивлячись на тебе, і мені байдуже!

Товариші потиснули один одному руки, і в тому потиску Гайдученко відчув мужню підтримку людини, на яку можна цілком звіритись.