Розділ восьмий. Колюча розмова

Розділ восьмий. Колюча розмова

Осінній день хлюпостав багрянці над лісом і млосно шелестів у жовтому сухому листі. Поліська осінь скупчена в собі, як стара бабуся, що готує сорочку на смерть і думає про минулу молодість...

Ранком вийшов Гайдученко в ліс, і бліде осіннє сонце привітало його на зарослій стежці. Сонце було холодне, як осіння земля, що по ній ступав Гайдученко після зле проспаної ночі.

Холодок просочувався в тіло й заспокійливо остуджував голову, натруджену неспокійними думками про комуну, що потроху в неї залітає холодний вітер неприязнь

Волиняки-утікачі, що з них склалася комуна, мало вірили в успіх цієї нової й химерної, на їхню думку, вигадки. Хоч як не умовляв Гайдученко комунарів стати до роботи, та в них не здіймалися руки. Готувалися до зими, а видно було, що думають про весну, коли не сіяти треба, а мандрувати на старі місця, що опинилися тепер під Польщею. Усі думали про це і крилися із своїми думками від Чмиря та Гайдученка, бо боялися, щоб, бува, не розсердилися "начальники" і — гляди — не вигнали їх на зиму.

Як не бився Гайдученко, доводячи, що всі в комуні рівні і що вони, коли незадоволені ним, можуть скинути, ухваливши відповідну постанову, та селяни, затуркані довгим поневірянням у мандрах, недовірливо хитали головами, мовляв, розуму випитує, а випитає, хто проти нього,— і вижене з дітьми проти зими з хати.

Що ж найбільше бентежило комунарів, так це ставлення сусідніх селян до нарізу землі комуні. Вони добре розуміли, що особливих симпатій до них місцевого селянства не може бути, бо ж їхнім коштом нарізуватимуть землю...

Тільки жваво й невтомно працював Чмир. Він приніс із собою виховану на фабриці дисципліну в роботі і холодну розміркованість організованого виробника і працював, як машиновий механізм, незважаючи на недостатній заживок. Його можна було бачити цілий день на дворі і в хлівах, заклопотаного, з струментом у руках коло попсованого реманенту. Здавалося, що його кремезна постать не знала втоми, а руки, як загартовані обценьки, тримали струмент, орудуючи над металом і деревом.

Раз, дивлячись на Чмиря, Артем Петрович сказав жартівливо: "От дивлюсь на тебе, Андрію, і думаю, що будуть робити такі люди, як ти, коли вся чисто робота буде перекладена на машину?"

Чмир спочатку не зрозумів жарту, а зрозумівши, відказав: "Мабуть, доведеться щось вигадати, щоб... робити..." — і взявся знову за перервану роботу.

Тепер, ідучи лісовою стежкою, Гайдученко посміхнувся, згадавши це, і бадьорість теплими струмочками розлилася по м’язах.

Останнім часом поміж комунарів поширилася панічна чутка, що з Волині наближається якась ватага і нищить Усе, що пахне більшовицькою владою та "камуною". Жінки шепотілися між собою, а ночами тривожно прислухалися До кожного шелесту...

— Бояться,— похмуро говорив Чмир на ухо Артемові,— треба чимось заспокоїти...

Та заспокоїти не було чим, бо чутки почали підтверджуватись насильствами бандитів, і одне міг тільки говорити Чмир переполоханим селюкам:

— Застрелять, то мене й агронома, а не вас... Нам треба боятись, та ми, як бачите, не боїмось...

Гайдученко зітхнув і повернув на стежку ліворуч.

— Добридень,— сказав хтось, наздогнавши його, і Артем од несподіванки злякано озирнувся. Його наздогнав Карлюга і, помітивши невдоволену гримасу Артема, вибачився:

— Пробачте, я, здається, потурбував вас?

— Ні, чому ж? Я радий...— відповів чемно Гайдученко, і, справді, у нього зникло невдоволення. "Хоч поговорити є з ким",— подумав він і додав: — Самотність не завше хороша річ...

Карлюга іронічно подивився на Гайдученка і пішов поруч.

— Для сектантів самотність — природний стан... Всяка-бо релігія живиться хибним, але гармонійним думанням, яке можливе лише на самоті... Хіба не так? — спитав Тома, помітивши нетерплячий рух Гайдученків.

— Я не думав над цим, але у вашому твердженні є, здається, крапля істини,— відказав Артем.— Але чого це ви згадали про сектантів? Чи не мене ви за такого вважаєте?

— Не тільки вважаю, а й переконаний у вашій сектантській суті,— ствердив Карлюга.

— Чарівникам і читачам чужих думок моя постійна й пильна увага! — приклавши по-театральному руку до серця, іронічно мовив Артем,— а проте цікаво, чому ви вважаєте мене за сектанта?

У тоні Гайдученка було щось задерикувате, але разом з тим і добродушне, немов він хотів пожартувати з цією кумедною людиною, пародуючи серйозний тон.

— Що ви сектант, про те в мене немає жодного сумніву. Ви ж... комуніст?

Іскорки жартівливого сміху посипались з очей Карлюжиних, але Артем не помітив їх. Пройшли кілька кроків мовчки.

— Ну що ж! Коли ви вважаєте комунізм за секту, то і вважайте собі на здоров’я! Справа не в тому, за що ви вважаєте науку Марксову, а в тому, яку роль вона тепер може відограти й відограє. Ви розумієте мене?

— Звичайно, розумію... Я, проте, гадав, що ви образитесь за порівняння марксизму з релігійною сектою...

— Ні, це мене не ображає, а смішить... Це однаково, що порівнювати таблицю множення з молитвою... Безперечно, що в майбутньому, замість знати молитов, люди будуть знати таблицю множення і, напевно, марксизм посяде очищене від релігії місце в житті людства, та це зовсім не означає обернення марксизму на релігійну секту...

Карлюга окинув насмішкуватим поглядом співбесідника.

— Ви хочете сказати, що марксизм є кращий сорт релігії? Адже ж так вас треба розуміти?

Гайдученко подивися на нього здивовано, а потім, немов зрозумівши щось, відповів:

— У тому-то й річ, що ні. Марксизм передовсім не вигадка попа, а позитивне знання, що не спирається на догми. Марксизм — та ж таблиця множення, тільки, може, багато складніша.

Насмішкуваті іскорки зникли з очей Карлюжиних, брови йому зсунулися на перенісся, і він заступав твердіше. Навколо і осиковий гай, і піщані дюни, і далекі сизі верхівлі сосен немов скували звуки й сторожували, щоб хто не порушив тишу. Розмова тривала далі, і слова її лунко гасли за деревами.