Розділ тринадцятий. Бог зеленого чатовиння

Розділ тринадцятий. Бог зеленого чатовиння

Дід Данило вийшов уранці на дворище й перехрестився на схід. З шапкою в руках, шепочучи молитву, він простояв хвиль із п’ять, побожно дивлячись на рожевий небозвід, а потім знову перехрестився й надів шапку.

— Що, діду, як воно сьогодні погода, га?

Чмир посміхнувся невідомо з чого, чи то з дідової молитви, чи з діда. Він виніс із собою відро й рушника і почав старанно вмиватися.

Дощу не було з учорашнього вечора, і вітер розніс хмари на клапті. Сонце ніяково жевріло за лісом, немов соромлячися йти з убогим снопом свого холодного проміння на люди...

— Погода, погода... яку бог пошле, така погода й буде...

Дід не любив розмовляти, і як хто чіпав його, він нітився й тікав, немов за яким ділом. Так він зробив і тепер, уникаючи, за своєю звичкою, розмови з Чмирем.

Чмир довго із задоволенням порскав і віддихався. З флігеля в цей час вийшов Артем Петрович, одягнений, з вузликом у руках.

— Повезло мені, чорт візьми, думав знову мокнутиму, а воно таки розпогодилося!

— А що, хіба в дорогу?

— Атож! Треба побувати в Тихому, там щось із колективом не ладиться... Днів через три-чотири повернусь...

— Може б, посидів дома? — нерішуче спитав Чмир, і одразу йому стало ніяково за це боягузливе запитання. В думці вилаявши себе, він додав: — Проте коли справа з колективом, то треба йти... Морально підтримати треба...

Артем Петрович тонко усміхнувся собі у миршавий вус, розгадавши дипломатію товариша, і подав йому в’язку ключів.

— На всяк випадок, на тобі ключа від мезоніна... На всяк випадок... В разі пожежі постарайся вихопити скриньку, що під столом...

Ці розпорядження Артем завжди давав Чмиреві, коли йому припадало виїздити на довгий час у своїх службових справах, і та таємнича скринька почала видаватися Чмиреві за сховище неймовірних див, що їх навіть на люди показувати не можна.

Дід Данило стояв неподалік і пильно вдивлявся в небо, а коли побачив, що Артем рушає, і сам почвалав до сараїв.

— Гаразд,— сказав Чмир, кладучи ключа до кишені,— вітай товаришів... Та гляди,— додав він тихше,— щоб не попастись кому не слід...

Гайдученко потис руку товаришеві й пішов з двору. Він завжди до волості ходив пішки й тільки там брав підводу.

Ні Гайдученко, ні Чмир не помітили, що під час їхньої балачки у сінцях, що були при вході до Карлюжиного приміщення, хтось стояв. Не більше як через п’ять хвиль Карлюга вийшов із свого сховища і підійшов до робітника.

— Здоровенькі були... А я оце, видужавши, знову про те ж...— почав він, звертаючись до Чмиря.

Чмир, тримаючи рушника через плече й розчісуючи голову, відповів на привітання й слухав, що скаже йому ложкар.

— Про те ж, про що раніше говорив...

Карлюга допитливо подивився в очі Чмиреві й додав:

— Я, знаєте, хворів, і тому не міг особисто поговорити з вашим головою... От коли б ви його покликали...

— Він допіру пішов до волості...

— Ох, який жаль...— сказав Карлюга з удаваним жалем.

Перекинувшись ще словом про погоду, Карлюга почвалав до своєї хати.

Підозріння, що на горищі він здибався з Чмирем, тепер розвіялися. Нічого було тому підглядати вночі за мезоніном, коли він може зайти туди, коли схоче, і подивитися все, чого не забажає. А може, він стежив за ним, Карлюгою? Ні, і того не могло бути. Коли б він справді стежив, то мусив би, помітивши його в темряві, вжити заходів, щоб зловити. Ні, то був не Чмир. Хтось інший, окрім Каолюги, цікавиться мезоніном. Але хто?

Після нічної пригоди на горищі Карлюга до ранку побоювався, що почнеться розшук, та цього не сталося. Той, "другий", видимо, боявся його, Карлюги, і, може, вважав за ворога, що хоче "його" піймати.

По тій пригоді Тома ночами прислухався, чи не йде, бува, хто по сходах на горище, але нічого не чув. Певно, і "той" налякався й вичікує.

Загадка так і лишилася не розв’язана, і Тома блукав у лабіринті здогадок, щодалі більше заплутуючись у них.

Чи не знає чого Марта? Вона має змогу більше спостерігати, і її можна б було легко підбити на відвертість. Шкода тільки, що Марта більше не зверталася до нього, старанно уникала зустрічей, а коли Карлюга одного разу поздоровкався з нею, так дівчина похапцем зникла за дверима флігеля.

А шкода. Може, пощастило б щось прочитати в очах, піймати на слові, зрозуміти недоговореність або при зручній нагоді налякати її, натякнувши на речі, що, як вона певна, нікому не відомі.

Марта стала зовсім інша після побачення з озброєним молодцем у лісі. Згадка про це побачення неприємно лоскотала десь у серці, і як Карлюга не відбивався від неї, вона настирливою мухою турбувала його спокій, і щось подібне до образи відчував Тома, згадуючи дощовий день на смолярнях...

Повернувшись до себе нагору, Карлюга взявся за долото, але тріски не сипалися тепер з-під нього таким водограєм, як колись. Мляво сковзалась рука по молотку, і долото не заглиблювалось у дерево.

Він наварив собі картоплі й пообідав. Потім ліг і заснув, але й уві сні голова не вгаваючи снувала нитки каламутних думок, і тисячі комбінацій пропливали в голові, зникали й давали місце новим і новим...

Надвечір він прокинувся з чітким і виразним планом у голові.

Нетерпляче чекав він вечора, а коли каламутно-туманна імла почала обволікати все навколо, він вийшов на дворище. Комунари поралися коло скотини, Чмир тягав воду з колодязя, зливаючи її я корито для скоту.

— Холодно вже стало в моєму курнику,— сказав він підійшовши до Чмиря.

— Взимку, мабуть, і ми померзнемо... Будинок гнилий і вже не держить тепла...

— А ви внизу живете чи нагорі?

— Я? Внизу... То Артем Петрович тільки нагорі, сам-один, а сім’я його теж внизу... Нагорі взимку не всидиш...

Ах, як прекрасно пощастило Карлюзі дізнатися того, чого йому не вистачало! Тепер можна напевне сказати, що план свій він здійснить, і йому ніхто не перешкодить.