Розділ чотирнадцятий. Злодій і мудрець

Розділ чотирнадцятий. Злодій і мудрець

Тільки надійно замкнувши двері, Тома ліг і заспокоївся. Через чверть години він підвівся бадьорий і свіжий, як подорожній, що після трудного шляху нарешті дійшов бажаної мети.

Карлюга встав на ввесь зріст, і йому захотілося вигукнути бадьоро-войовничо, як колись у кадетському корпусі після трудних іспитів. Але Тома не вигукнув, він тільки посварився комусь невідомому, але ворожому й тепер подоланому. Може, то був "бог зеленого чатовиння", а може, та стихія, що простягала до нього свої мацки.

Він підійшов до груби, і скоро в ній запалав огонь. Одкрити скриню було дві хвилини — маленькі клямки й копійчаний замок подалися перед його струментом легко й без стуку.

У скрині нічого особливого не було. Кілька списаних зошитів та жмут паперу, перев’язаний мотузкою. Зошити все заялозені від довгого вживання в несприятливих умовах, а папери перев’язані валом, що з нього тчуть по селах рядна.

Карлюга навіть не розгорнув ні паперів, ні зошитів. Він зібгав їх і, відхиливши дошку підлоги в кутку кімнати, жужмом засунув туди. Дошку заклав, засипав остружками, а скриню потрощив на дрібні шматки й кинув у грубу.

Він тепер сидів і дивився у вогонь, думаючи свої думи про життя.

Огонь палав нерівно й кидав косі промені по кімнаті, вирізьблюючи пелехату тінь людини на чорних стінах. Тома заплющив очі, і прозора дрімота замружила йому свідомість. Немов якесь блакитне марево стало перед очима, і з того марева виступала сміливо й гордо Марта, така приваблива й прекрасна. Серце забилося в грудях, а думка про зеленобородого бога лісового чатовиння промайнула в свідомості. Марта йшла просто на Карлюгу й зупинилася, виблискуючи очима з-під насуплених по-весняному брів. Карлюга намагався встати та побігти їй назустріч, але тіло німотно завмерло і м’язи не ворушилися. Марта, посміхаючись, глузливо мовила: "Хто ти єси, пустельнику? Чи ти мудрець, що не стерпів глупоти людства, чи дурень, що заплутався в мудрому житті?"

І потроху із зеленого чатовиння вирізнився бородатий велетень, що очі йому світилися, як юнакові. На могутніх грудях ворушилися прекрасні м’язи, а рукою сильною він обійняв Марту й пригорнув до своїх грудей...

"Це він! Це він!.." — вигукнув Карлюга й прокинувся від свого сну. На лобі йому виступили краплі липучого поту, а руки тремтіли, як у паралітика. Він почув власні слова і, сам себе засоромившись, ніяково потер пересиджену ногу.

"Катзна-що приверзеться... Марта! К чортам усіх Март у світі і богів зеленого чатовиння, що нагадують расових жеребців!"

Твердий намір лягти в ліжко виник у нього, і він попростував у темний куток. Та до ліжка він не дійшов. Якийсь гуркіт на горищі чи на даху прикував його увагу. Карлюга насторожився. За грюкотом розітнувся чийсь пронизливий вигук, а потім постріл один і другий. Надворі замоталися тіні з ліхтарями, і Карлюга припав до вікна.

"Що могло статися? — думав він.— Та що б не сталося, він мусить вийти".

Через хвилю він був на дворищі й віч-на-віч зіткнувся з Чмирем. Той був до краю схвильований і лаявся так, що виляски йшли навколо.

— У чому річ? — спитав Тома.

— Злодій! Розумієте, злодій заліз у кімнату Артема Петровича! — Чмир не став більш нічого пояснювати. Він побіг у пітьму, держачи напоготові рушницю, а за ним що двоє комунарів. Решта кинулася до корів і коней, боячись, що злодії можуть їх покрасти.

За чверть години повернувся Чмир з комунарами. Вони нікого не піймали. Та й кого можна піймати в таку ніч у лісі? Навіть удень тут легко сховатися!

— Утік! — глухим голосом промовив робітник,— утік і скриньку украв... Що тепер Артем Петрович скаже?

Карлюга розпитав, у чому річ, і довідався, що вночі Чмир почув крізь сон брязкіт розбитого скла, але не звернув уваги. Думав, що на горищі протягом здуло якусь склянку. Через півгодини він почув непевний гуркіт у кімнаті Артема Петровича. З рушницею і з каганцем рушив він нагору в мезонін. Там хтось порався. Тоді Чмир вискочив надвір і почав стріляти просто у вікно мезоніна. Злодій кинувся навтьоки через дах і зіскочив у бік лісу.

Огляд кімнати виявив, що скриньку вкрадено...

— Звідки ж злодій дістався даху? — спитав Карлюга.

— Драбина стоїть від сарая...

Чмир до ранку залишився стерегти подвір’я, а Карлюга пішов до себе спати. Він з особливим задоволенням ліг, випроставши тіло, як справивши важкий обов’язок і втішений з того, що труднощі в минулому, а далі в черзі стоять легші справи.

Незабаром думки, як розтоплений віск, утратили форми, стали аморфні, і блакитне марево заколисало його на своїх чутливих сітках.

Сон був неспокійний і тривожний. Знову прийшла Марта, та не горда й смілива, як він її бачив востаннє, а засмучена й пригнічена горем. Вона прийшла до нього, як уперше, питати мудрої поради. Вона сіла коло Карлюжиного ліжка й стомлено похнюпила голову, а коли підвела її, на очах рясніли сльози.

"Монгольська скорботна мати",— подумав Тома про Марту.

Марта дивилася засмученими очима й не мовила ані слова, та Карлюга й без слів розумів її горе. Він вичитував у її погляді всі жалі її життя й усі муки, замкнуті в серці.

"Марто, ваша душа вмирає... Ваше серце чучверіє від зради... Ваше тіло пойнялося холодом передчасної смерті... Ваш життьовий шлях утято, як голову нерозкаяного злодія... Ваше сонце захололо й більше не світить... Ваші радощі зів’яли в безоднях чорної скорботи без світла й тепла... Слухайте мою пораду... Слухайте уважно мої слова..."

Голова Марті за кожним словом Карлюжиним схилялася нижче й нижче і нарешті зовсім упала на груди, як зав’ялим пуп’янок великої південної квітки.

"Слухайте уважно голос мудрості: зів’ялі душі не розцвітають знову. Ніщо не може прогнати холод довчасної смерті... Ніщо не спроможне врятувати життя, коли стято голову... Мертві планети не загораються вогнем, а вічно блукають у світових просторах чорними гробовищами життя... Ніяке світло й ніяке тепло не можуть воскресити квітку, побиту морозом..."