Розділ двадцять четвертий. "Зачуханий анархіст..."

Розділ двадцять четвертий. "Зачуханий анархіст..."

— Ви, здається, говорили Чмиреві, що бажаєте вступити до комуни?

— Так. Говорив...

Карлюга відповідає з легенькою посмішкою, зовсім не намагаючись її сховати.

Він сидить проти вікна, і Гайдученко прекрасно бачить ту посмішку.

— То що ж — був жарт, чи що? — суворим голосом питає Артем.

— Ні, який же жарт. Я справді хотів вступити до комуни... А тепер... Тепер роздумав...

Посмішка не сходить з губ Карлюжиних, та Гайдученко ясно бачить, що та посмішка не справжня, фальшива, що Карлюзі зовсім не смішне те, що він хотів вступити до комуни.

"Так, певно, посміхаються дипломати",— думає Артем і питає:

— Чому ж ви роздумали? — і коли ще Карлюга не встиг відповісти, перебиває сам себе: — Та що я вас взявся висповідувати? Справді, яке мені діло до причин, з яких ви передумали вступити до комуни? Вони мені ні до чого, запевняю вас...

Тепер Карлюга бачить, що справді Гайдученкові цікаві причини, але він удає байдужість. Тома злорадно усміхається — на цей раз щиро — і говорить:

— Та чого це ми справді завзялися сповідатися? Давайте краще просто говорити, що хто захоче... От, приміром, мені охота висловити своє побоювання, що з вашої комуни ні чорта путнього не вийде... Як ви гадаєте?

Гайдученко роблено недбало насвистує грайливого мотива, і мотив той ріже ухо фальшем.

— Ні, я не думаю, щоб нічого не вийшло... Чи ви, може, говорите про комунарів, а не про комуну?

— А ви що думаєте, що з ваших комунарів ні чорта не вийде?— ловить його на слові Карлюга й весело сміється. Він давно так не сміявся, як тепер.

Гайдученко відказує:

— Ви, нівроку, весела людина... Скажіть, будь ласка, і звідки тільки така життєрадісність!.. Невже від ночов?

— Ну, не сердьтесь! — кладе йому на плече руку Карлюга і вже серйозно говорить: — У вас, здається, нещастя?

— Так, неприємність...

— Ваш товариш говорить, що вкрали скриньку з паперами?

"Хіба Чмир кому говорив, що саме в скриньці були папери?" — думає Артем і киває в знак згоди головою.

— То що ж, ті папери дуже важливі, чи так собі?

— Ні, не дуже важливі!.. Там дещиця важлива, а решта пусте...

— Шкода, шкода...— висловлює свій жаль Карлюга и починає ходити по кімнаті. Раптом він зупиняється й питає: — А як ви гадаєте, хто міг таке зробити? Залізти вночі до вас? Га?

— Сказати певного нічого не можна, хоч і є підозріння... Та проте це нецікаво...

— Як то так нецікаво? А я хотів запропонувати вам послуги для розшуку пропалого...

— Ну, ви, мабуть, нічого не допоможете...

"Чого це я з ним патякаю тут?" — думає Гайдученко й не находить виправдання своїй балачці. Він встає зі свого місця коло вікна й наміряється йти, але Карлюга гостинно припрошує посидіти ще й поговорити.

— Я оце, одверто кажучи, хочу йти звідси. Набридла мені ваша комуна...

— Куди йти? — здивовано питає Гайдученко.

— Вибрав собі закуток глухий, глухий! Туди й піду жити. Треба втікати од усього, що має ознаки цієї безглуздої метушні, що зветься життя... Набридло... Я ж утік од усього, і от знову ви поставили мене в близькі стосунки з метушнею... Ні до чого це людині... Стихія життя втратила свою владу наді мною, я вільний спостерігач тієї стихії, не більше...

Карлюга починає довгий виклад своїх поглядів на життя, і в голосі йому бринить інтимне тепло. Та його філософія самотності й відмовлення від активної участі в житті починає дратувати Артема.

"Наб’є собі людина в голову дурниць і думає, що вона вже самого Саваофа за бороду держить... Скажіть, будь ласка, який шляхетний син нешляхетного батька!" — думає він докірливо, але слухає далі.

— Той Велетень, що спородив мене і виняньчив, щохвилі простягає до мене свої лабети, як спрут, але я добре вивчив його характер та звички й призвичаївся своєчасно уникати полону...

"Га! Яка "абсолютно вільна людина"! Тільки подумати, що ще такі дурні не перевелися!. Але хто ж то такий, той Велетень, що хоче ухопити в свої лабети шляхетного свого сина?"

— Це що ж, люди або людство простягає до вас свої лабети, щоб знову вас полонити? Чи щось інше ловить вас? — Гайдученко питає й посміхається нарочитою глузливою посмішкою.

— Не людство, звичайно, а дух життя, метушлива субстанція, що живе однаково і в людині, і в самій природі... Тут і біологія, і зоологія, і загалом фізика... З усім цим я порвав пуповину, і ніщо не поновить її, і ніщо не зв’яже мене з тим, що зветься життя...

Щось штовхнуло Гайдученка зсередини. Він, як ошпарений, схоплюється з місця, стрибає до дверей і, повернувшись до Карлюги, починає вигукувати лайливі слова, добираючи найобразливіших, найгостріших, найотруйніших:

— Ідіот!.. Миршавий імпотент!.. Кретин!.. Зачуханий анархіст!..

Артемові не до снаги стримувати себе. Лайливі слова вилітають каламутними клубами й дзвенять іржавим залізом у задимленій кімнаті пустельника. Нижня щелепа Артемові тремтить, увесь він нервово пересмикується і, видимо, над силу виходить геть з кімнати.

Карлюга стоїть і спокійно дивиться на свого разхвильованого гостя.

Артем вибігає надвір, і холодний вітер з дощем студить йому спітніле чоло. Побоюючися, що когось може зустріти, він похапцем іде до свого мезоніна. Він заходить до кімнати й замикає за собою двері на засув. Одійшовши від дверей, він раптом бачить у кімнаті Чмиря. Чмир дивиться на Гайдученка з пильною увагою і, ніби задовольнившись оглядом, підходить до нього й бере під лікоть.

— Є справа...— говорить він і сідає разом з Артемом на ліжко.

Артем зле втямлює, що Чмир розповідає про записку, про Марту. Андрій говорить швидко-швидко, і слова, як осінні мухи об шибки, б’ються об свідомість Гайдученкову, відлітають, щоб знову задзвеніти в ушах. І як у дзижчанні мух нічого, крім осінньої нуди, не добереш, так не добирає змісту Андрієвих слів Артем. Тільки одна тривога тремтить неспокійною струною, і Гайдученко робить зусилля, щоб зрозуміти, що говорить товариш.