Розділ двадцять п’ятий. Марті байдуже...

Розділ двадцять п’ятий. Марті байдуже...

Другий день переносить Карлюга свої манатки на нове житло. Устигає він за день тільки раз сходити до нового місця, та й то стомлений приходить назад.

Сьогодні, повертаючись, він зустрів коло самого двору Марту й привітався. Дівчина відповіла легеньким поклоном і намірялася пройти мимо, та Карлюга зупинив:

— Ви, панно, не думаєте, що нам треба поговорити?

Марта серйозно дивиться в вічі Карлюзі, і уста їй

нервово тремтять. Ледве чутно вона говорить:

— Я прийду сьогодні ввечері...

Такої відповіді не сподівався Тома. Спочатку він аж отетерів, а потім, опанувавши себе, сказав:

— Буду чекати...— і уклоняється з такою собі ласкавою посмішечкою. "Фу, як парикмахер! — докоряв він себе за посмішечку, йдучи до житла.— Але навіщо йому потрібна Марта, що він її запрохує до себе?" — думає Карлюга і робить висновок, що Марта йому ні до чого і що він спитав її так собі, між іншим. Тепер вона, без сумніву, прийде, але що він мусить їй говорити, як поводитися?

Карлюга сідає коло груби. Він стомився й змок під цим проклятущим дощем. Запалює тріски в грубі і перед привітним теплим огнем роззувається та гріє ноги. Мимоволі спадає на думку розмова з Гайдученком, і йому стає ніяково за себе.

Гайдученко, безперечно, дуже хвилюється. Очевидно, паперам тим він надає великої ваги. Ну, звичайно ж, не щоденникові, а тим формулам, що їх ніяк не міг розібрати Карлюга. Надто там щось намудровано, як то завжди буває з людьми, що певні своїх перемог над стихіями. Бідна, бідна людина! Вона вважала себе завойовником, і він брутально відняв у неї фікцію завойовництва, розвіяв марево, яким, мабуть, тільки й жила ця людина... Бідний еквілібрист над прірвами нерозгаданого!

Але з якого це часу Карлюга почав уболівати над еквілібристами? Чи не завелика це шана для них?

Карлюга заплющує очі й скупчує думки. Ось відокремлюється від землі другий Тома Карлюга, той, що не носить брудної білизни та драної шинелі. І зноситься той Карлюга білою байдужою птицею над життям, і діла того життя ворушаться внизу, як бактерії під мікроскопом. От і земний Тома з своїми ділами... Ах, який він цікавий! Просто геніальний той земний Карлюга в своїх ділах! Він навіть закоханий у дівчину, у звичайну дівчину! Це ж надзвичайно цікаво! Анахорет і аскет... закоханий!..

Абстрактний Карлюга раптом падає з височини своїх абстракцій і летить у прірву, ототожнюючись із земним Карлюгою. І Карлюга в брудній земній білизні встає, як Савонарола, і говорить уголос:

— Досить цього ідіотства! Ти думаєш, що я не маю права робити й відчувати те, що роблю й відчуваю? Ти, абстрактний імпотенте, кривобокий дегенерате, висхлі мощі! Ти смієш глузувати! Так, я закохався, і ти, небесний йолопе, мусиш це знати і знати, що я маю на те право!

Карлюга схвилювався і п’є воду. І замість води теплими струмками ллються в душу Томи нові, давно забуті звуки. Він сідає знову перед грубою й відчуває себе гадюкою, що скинула стару шкуру і гріється на сонці.

"А стихія ж як? — питає єхидний голос.— А Велетень, що прагне захопити тебе в полон?"

— Хи-хи! — сміється Карлюга тихо і з насолодою гріє ноги.

Йому тепер навіть неприємно, що він не встиг узутися, коли прийшла дівчина. "Яка нечемність!" — дорікає він сам собі в думці і просить вибачити йому за непристойний костюм і хвильку зачекати.

Марта здивовано слухає господаря й озирається по кутках. У кімнаті багато змін. Деяких речей, що раніше впадали в вічі, немає в кімнаті, і це дивує дівчину.

— Ви, здається, багато речей поховали? — питає Марта, і від цього простого запитання Карлюзі робиться тепло. Він уже взувся й пропонує гості сісти на стільчик коло вогню.

— Надворі така гидота! — каже він тоном дячихи, щ0 хоче вести пристойну салонну розмову з гостями.

Несподівана посмішка проскакує на губах Марті, і вона відвертається до огню.

Але годі. Карлюга хоче бути серйозний. Він підсовує колоду ближче до Марти й сідає.

— Я хотів про дещо поговорити з вами... власне, вияснити деякі питання, що надзвичайно мене цікавлять...

Марта не ворушиться. Вона стежить за полум’ям у грубі й хитає головою, припрошуючи говорити.

— Ви тієї ночі... серйозно думали?..— Карлюга зам’явся.

— А вам яке до того діло? — прискаливши око, говорить Марта, але Карлюгу це не збиває з тону.

— На ваш погляд, мені, звичайно, ніякого діла до того немає, але насправді, тобто на мій погляд, у мене багато до того діла... Бо, бо... я розгадав вас і тому-то й чіпляюся до вас із розмовами... Пробачте, але коли я вам набридаю, ви тільки скажіть — і я...

Марта немов лякається цих слів і упередливо махає рукою:

— Будь ласка, говоріть... Я охоче слухатиму...

Після розмови з Вірою Павлівною Марті стало легко, немов вона довго тягла на плечах важкий тягар, а тепер скинула й почуває себе краще. Вона ніби морально випросталась, зляканість з її очей зникла, і природжений гумор почав посідати місце затурбованості. От і тепер Марті чомусь легко говорити з сцим коміком, як вона сама собі називає Карлюгу, і вона не вагаючись може розповісти йому багато такого, чого вона не скаже найближчому другові.

Вона так мало говорить останнім часом, і їй кортить поговорити.

— Я дуже радий... дуже радий...— "Чи вона чула мої слова про кохання, коли лежала напівпритомна?" — думає Карлюга й провадить далі:— Я, коротко кажучи, знаю, що у вас горе... Я знаю, що вас розлюбила людина, якій ви довіряли ціле життя...

Марта здивовано піднімає брови, і іскорки гумору гаснуть їй в очах.

— Він вас не любить, це я напевно знаю, він хоче вас використати, як використовує двірник куховарку, що краде для нього панські котлети...

Ще більше здивування відбивається на обличчі Марти.

— Боже борони, я не хочу на щось натякати... я тільки хочу сказати, що не було щирого ставлення, а тільки удаване...