Розділ тридцять перший. Закляклий труп

Розділ тридцять перший. Закляклий труп

Буря бушувала над лісом, але пітьма розвіялася, і в соснах лежав день, зелений, як утопленик, що його витягли з зеленої трясовини.

Десь пробивалося світло холодного сонця, та не гріло воно ні землі, ні людей, а було холодне під цим скаженим вітром, що залазив під одежу й студив виснажене тіло своїм диханням.

Чмир стомився і сів спочити. Він відчув справжню втому, що наливала важким оливом і ноги, і руки, і навіть думку, що ледве ворушилася під черепом.

Сидіти довго не можна було, бо вітер починав остуджувати спітніле від довгої ходи тіло, та й сон намагався склеїти важкі повіки. Чмир устав, поправив пістоля й рушив лісовою стежкою, щоразу зупиняючися, щоб прислухатись. Йому здавалося, що раптом він почує стук ворожих копит і доведеться або сховатись, або стати до нерівного бою. Тому він тримав зброю напоготові і йшов не по самій стежці, а обабіч, щоб першому не спасти на очі ворогові.

Чмир вийшов з комуни сьогодні на зорі, залишивши Віру Павлівну в чорній розпуці. Віра Павлівна ввесь час умовляла Артема виїхати звідси кудись у безпечне місце, а той уперто мовчав і тільки заперечливо мотав головою. Нічого не домігшись од нього, Віра Павлівна звернулася до Чмиря, щоб той допоміг вивезти Артема, і Чмир мусив пообіцяти, що, діставши втрачені документи, він першим ділом вивезе Артема до міста, бо він у дуже поганому психічному стані... У відповідь Віра Павлівна заплакала, бо слова ці підтвердили її боязкі здогадки про стан чоловіка.

А Артем справді був якийсь чудний. На запитання не відповідав і демонстративно зціплював зуби. Він щодалі блід, висихав, а пальці кістляво ворушилися, хапаючи перші-ліпші предмети.

Чмир тепер думав і про Артема, і про Віру Павлівну, і про комуну, у відродження якої він не йняв віри, хоч і хотів вірити, і про зниклі папери, що невідомо яку ціну мають, а може, й ніякої ціни не мають...

Він хотів вірити і в блискучу долю комуни, і в надзвичайну цінність паперів, щоб цією вірою бадьорити знесилене тіло, що почало боліти своїми старими ранами. А може, краще зруйнувати цю віру вщент, кинути шукання й боротьбу і вмерти з утішною думкою, що все те, за що він боровся й чого шукав,— мізерія?..

Чмир помацав себе за лоба й усміхнувся,— це просто якась зараза навколо в повітрі! До такого додуматися.

Чмиреві аж весело стало, і тіло його сповнилося бадьорості переможця, що не знає перепон на своєму шляху.

Стежка бігла все далі в глиб лісу, і незабаром Андрій побачив, що лишилося не більше верстви до старої сторожівні, в якій він сподівався надибати Карлюгу.

От він вийшов на галявину і в далині просіки побачив наче паркан чи ріг будівлі.

Чмир пішов обережніше. Тут можна несподівано надибати замість Карлюги на озброєну ватагу лісових братчиків, і тому треба оглядітися раніш ніж виходити з кущів. Чмир пішов чагарником і дякував вітрові, що заглушує його кроки. Не доходячи до хати, він зупинився й почав стежити. З димаря вився ледве примітний димок, що його без жалю шматував вітер. Чмир присів у кущах.

Двері сторожівні виходили в його бік, і він міг стежити за ними.

Потроху дим з димаря перестав куритися, мабуть, у грубі погасло, але з хати ніхто не виходив. Це починало непокоїти Чмиря, й закралося підозріння, що його помічено і пожильці ховаються. Але ж він був надто обережний, щоб його можна було помітити!

Потроху ця думка розвіялася, але видавати своєї присутності Чмир не хотів і чекав, що хтось покажеться з хати.

Хвилини проходили одна по одній довгі, як вічність, а Чмир нікого не бачив. Тоді в нього виникла думка, що з хати є вихід у другий бік і пожильці користуються з того другого виходу. Він тихо прослизнув чагарником, щоб перевірити свої підозріння, і, здивований, побачив глуху стіну. Чмир повернувся на свою стару позицію, але будинок стояв мертвою пусткою.

Але чого тоді в ньому палилося? Чому вставлено одиноку шибу у вікно? Значить, там хтось живе? Але хто?

Чмир плутався в здогадках і нарешті насмілився. Він вийняв пістоль, пересвідчився, що все в ньому гаразд, і поклав його для зручності в кишеню, тримаючи руку на держалні, готовий вмить вихопити й сіяти смерть меткими пострілами. Він одійшов чагарником так, щоб підійти до хати непомітно, і, опинившись коло дверей сінець, відчинив їх. Двері були незамкнені, так само незамкнені були й двері до хати. Одчинивши їх, Чмир став убік, щоб на всяк випадок мати змогу сховатись од ворожих пострілів.

— Хто в хаті? Виходь!

Голос його продзвенів глухо в темних сінцях і не знайшов відгуку в світлиці.

Не маючи відповіді, Чмир почав із своєї схованки вдивлятися в світлицю, і очі його прикувала до себе чорна тінь, що маячила в кутку. Розглядіти її не можна було, але належала вона, напевно, людині.

Тінь нерухомо чорніла і, зважаючи на всілякі несподіванки, Чмир вигукнув ще раз:

— Руки вгору! — і націлився в постать. Та й це не справило вражіння на постать людини.

Раптом холодний жах поскріб Чмиря по шкурі, волосся заворушилося на голові, а рука міцно стисла пістоля,— очі, призвичаївшись до напівпітьми, виразно бачили голову людини, що схилилася набік у неприродній позі.

"Завісився",— промайнула полохлива думка і прогнала суєвірний страх, навіяний незрозумілим. Тепер ясно — в хаті завісилася людина, і її треба рятувати якнайшвидше.

Чмир, не кидаючи зброї, ступив до світлиці й озирнувся навколо. Там нікого не було, крім жахної постаті в кутку. Андрій вихопив ножа й перерізав мотузок. Закляклий труп з глухим стугоном упав на долівку.

Чмир оглянув мертвого й пізнав Карлюгу...

— А, злодюжка! — вихопилося у Чмиря, і він з огидою відвернувся. Вхопивши якусь одежину, він накинув на труп, а сам вийшов надвір. Голова боліла, і хотілося дихнути свіжим повітрям.

Накрапав холодний дощ із снігом, і Чмир зрадів, що під таку погоду мало кому заманеться блукати в лісі, а тому він забезпечений од несподіваних одвідин.