Розділ тридцять другий. Замкнений Артем

Розділ тридцять другий. Замкнений Артем

Думка Чмиря збентежено шукала виходу. Марта втекла, але чи варто шукати її, і чи справді ті папери мають таку силу, як запевняє Артем? А може, то верзіння напівбожевільної людини, а він, здоровий парубійко, витрачає сили, замість прикласти їх до живого й потрібного діла?

І раптом думка, твереза й ясна, з’явилася й розвіяла всі його вагання: "Ну, хай той бандит захопить секрет винаходу, хай він має вказівки, як добувати ту страшну вибухову матерію, але ж у лісі, без потрібного устатковання, хіба можна багато виробити тієї вибухової речовини? Та й взагалі чи можна навіть трошки виробити? Звичайно ж, ні. А коли так, то буде він тинятися з формулами і ніякої шкоди зробити не зможе... Але винахід можна спродати? Він про це раніше [не] подумав... Так, за винахід можуть дати неабиякі гроші десь за кордоном..."

Пізно прийшов Чмир до садиби, і його неприємно вразила мертовна тиша навколо. Раніше іржали коні, ревли корови, а тепер тихо, тихо, тільки вітер скажено шугає в порожніх сараях та свистить десь під дахом.

Чмир зайшов до своєї кімнати й засвітив світло. За стіною чути було, як поверталася на ліжку Віра Павлівна, і Чмиреві захотілося піти до цієї тверезої жінки й розповісти свої сумніви.

Він трохи повагався, а потім пройшов сінці й постукав у двері.

За дверима зашаруділо, і Віра Павлівна незабаром з каганцем у руках відчинила двері.

— Пробачте, що турбую...

— Заходьте... Де це ви так довго блукали?

Чмир довго й докладно розповідав свою пригоду в лісі і нарешті подає папірець, що він вийняв із рук мертвого Карлюги.

Віра Павлівна, прочитавши папірець, змінилася в лиці, і руки їй затремтіли. Вона кілька разів перечитала записку, і з її очей покотилися великі сльози. Вона сиділа, мовчки стиснувши губи, а сльози сипалися й сипалися, немов срібло очей розтопилося на великому вогні й капає тепер на руки, знесилені нещастям...

Минула чи не ціла година, як Чмир нарешті насмілився промовити слово...

— Плачем нічого не зробиш... Справа така...

Він повідав свої сумніви і щодо паперів, і до винаходу, і до перебування їх тут... Голос його був глухий, але часом підносився вгору і дзвенів, як струна, що от-от порветься. І коли він скінчив свою мову, Віра Павлівна, холодна й суха, як черничка, сказала:

— Артем дуже хворий... Я замкнула його в кімнаті, бо він ввесь час намагався втекти... Одного разу я завернула його вже за двором. Так не можна більше. Треба покласти край цьому божевіллю. Ви ж помиляєтесь, що Артем так-таки нічого й не винайшов,— він винайшов вибухову речовину, але її не можна використати, доки він не винайде другу... Я гадаю, що треба негайно вибратись звідси, переїхати на село, а ще краще податися до міста, щоб лікувати Артема...

— Ми це зробимо завтра,— немов продовжуючи думку Віри Павлівни, казав Чмир.— Ви поїдете у своє рідне село й там спробуєте знайти якусь посаду... З Артемом я сам упораюся, а коли він буде в лікарні, я приїду до вас...

Чмир і Віра Павлівна підвелися і, не сказавши ні слова одне одному, вийшли з кімнати. Вони попрямували нагору до Артема й, раніш ніж відчинити двері, прислухалися. В кімнаті було тихо. Чмир перший увійшов до кімнати. На столі горів каганець, а на ліжку лежав, широко розкривши очі, Артем. Він не поворухнувся, коли зайшли вони, немов нічого не чув і не бачив. Віра Павлівна підійшла й поклала руку на чоло чоловікові, і у відповідь почула його пригнічений голос, немов з глибокого колодязя:

— Важко... мені...

Гайдученко ледве ворушив губами, і дружина дала йому напитись.

До ранку просиділи в Артем овій кімнаті Чмир і Віра Павлівна, відчуваючи, що однаково не може бути сну під таку ніч. Артемові вони нічого не говорили.

Як на світ зайнялося, вийшов Чмир на подвір’я й почав ладнати воза.

Віра Павлівна складала до воза найпотрібніше майно.

— Вам треба буде їхати на Олексіївку... Це не далі як сорок верст звідси... Там заїдете до мого брата... він вам дасть парубка, що проводить вас до вашого села... Коня хай забере собі... Так і скажете братові, Андрій, мовляв, дарує за те, що благополучно доставить вас до місця...

— А ви ж як з... Артемом? — занепокоєно спитала Віра Павлівна.

— А ми завтра зранку торби на плечі — й гайда до залізниці! А може, й підводу яку знайдемо... За нас не турбуйтесь...

Перед від’їздом Віра Павлівна хотіла попрощатися з Артемом, та Чмир не дозволив, щоб зайвий раз не турбувати хворого. З жалем погодилася жінка з доводами товариша й сіла на воза. Чмир вивів коня під гнуздечку, а сам дивився у землю. Його непокоїла думка про Артема й про долю цієї жінки, що під такий неспокійний час рушає сама в далеку дорогу.

— Прощавайте! — сказав він за ворітьми.

— Прощайте! — прошепотіла Віра Павлівна й, нахилившись, поцілувала Чмиря в лоб. Вона швидко одвернулась і погнала коня.

Віз щодалі зменшувався й нарешті зовсім зник за поворотом у сизій імлі осіннього дня.

"Коли б тільки не було до вечора дощу або снігу",— подумав Андрій, поглядаючи на хмари, що сухо клубочилися в небі, переганяючи одна одну.