Розділ тридцять третій. Іскра зотлілого вогнища

Розділ тридцять третій. Іскра зотлілого вогнища

На ніч піднялася буря, і все навколо сповнилося шумами, немов тисячі химерних істот зібралися на нічну раду й говорили на своїх таємничих мовах.

Чмир одвідав Артема і намагався нагодувати його, та даремно,— Гайдученко не звернув уваги на їжу, і її довелося залишити на столі.

"Треба негайно кинути цей закуток і насамперед одвезти Артема до лікарні... Сам він подасться на Волинь, де Віра Павлівна, напевне, знайшла якусь роботу".

З такими думками ліг Чмир і, знесилений за день, заснув скоро й міцно. Вітер шумом загойдував стомлену голову, і Андрій не чув, як хтось увійшов у сінці й тихо подався нагору до мезоніна.

На подвір’ї залишилося ще кілька тіней, насторожено тулячись під піддашками.

За людиною, що подалася нагору, пішла друга людина й зупинилася коло дверей, коли перша відчинила двері й увійшла в Артемову кімнату. При світлі каганця людина озирнулася навколо й ступила до ліжка, на якому лежав Артем. Обличчя Гайдученкове витяглося й висохло, а давно не голене підборіддя рижіло від миршавої рослинності.

Прибулий вдивлявся в це лице й не пізнавав Артема. Так змінити людину може тільки тяжка хвороба.

— Артеме! — гукнув прибулий тихо й поторсав його за плече.

Артем перевів очі на прибулого з таким зусиллям, немов то були не очі, а млинові жорна, тяжкі й незручні, і він котив їх повагом, аж поки не докотив. Сухі губи його заворушилися, та з них не злітало жодного звуку. Артем немов силувався змочити зсохлого язика, але йому не щастило це зробити.

Прибулий стояв нерухомо над ліжком Артемовим, і чорні крила його кавказької бурки затуляли від хворого всю кімнату. Гість мовчки вичікував, але бачачи, що нічого не дочекається, сказав твердо й рішуче:

— Артеме, годі жартувати. Я прийшов по те, по що мусив прийти. Я свого слова не ламаю!..

Аж тепер Артем зрозумів усе. Він поворушився з наміром підвестися на ліжку, але це йому не вдалося зробити. Та очі перестали бути важкі, і в них засвітився вогник і грав у зіницях, як іскра дотлілого вогнища під подувом вітру.

— Ти... не... сердься... Я тобі... все... віддам...

Артем знову поворушився, і тепер Петро допоміг йому сісти на ліжку...

— Отак би й давно! — радісно промовив він.

Жагуча думка палала в голові Артемовій, спліталася на тисячі відмін і загострювалася на сотні лез. Та думка всеохоплювальна налила силою його виснажене тіло, і він став на ноги.

Похапливо натяг сіру шинелю й шапку, а потім скинув те й друге. Помітивши підозрілий погляд братів, він сказав:

— Усе внизу...

Артем дістав ключі з шухляди й кинув коротке:

— Ходім.

Петро пішов слухняно за братом, і йому здавалося, що Артем от-от упаде, що в нього може порватися життя, до краю напружене хоробливим безсиллям.

На темних сходах присвічував сірниками Петро, а коли вийшли у двір, сірники взяв до своїх рук Артем.

— Світити не можна... Я винесу на подвір’я...— сказав Артем, відчиняючи двері до льоху. Він сховався в темряві, а чорні тіні щулились попід стінами й чекали.

Раптом брязкіт скла розітнувся в будинку й потому постріл.

— Що там?! — вигукнув Петро, схопившись за зброю.

— Утік, пане отамане, утік той, що ви наказали затримати!..— казав, засапавшись, озброєний чоловік, вибігши з дверей будинку.

— А куди ж ви дивилися, йолопи! — нагай отаманів свиснув у повітрі, і людина зойкнула.— Негайно наздогнати!..

У пітьмі зачавкали ноги, а отаман лишився коло льоху, нервово стьобаючи нагайкою.

— Артеме, чи довго ти там?

З льоху вийшов Артем, несучи важкий бідон. Він поставив ношу й сказав:

— Тут півтора пуда... термініду... Він на повітрі горить як гас, але в оболонці...

Артем несподівано чиркнув сірником над бідоном, і полум’я вогняним стовпом витяглося вгору й освітило сліпучим світлом все навкруги. Присутні інстинктивно відскочили назад, і раптом один по одному схопилися бігти. Останній побіг отаман і почув за собою слова брата:

— Тікай! О! О-о! — кричав Артем у сліпучому світлі. Він побіг за ворота, і раптом сам запалав велетенським огняним стовпом. Огняний стовп вертівся вихром по дорозі, освітлюючи темний ліс і обертаючи на пару холодний дощ. І з темних хащів, тікаючи на зморених конях у глиб лісу, бачили озброєні люди вогняні стовпи й чули громові вибухи в садибі.

Спереду ватаги суворий, як Каїн, їхав Петро Гайдученко і в безсилій злобі тиснув острогами боки коневі. Він не може послати на тортури зрадника України, він не може висмикати у нього нігті і здерти шкуру живцем... Він уже нічого не може йому заподіяти!..

А позаду чулася канонада сліпої помсти безсилої людини, і кожен вибух тряс землю, і розривав небо, і червонив важку пітьму.

У темряві тупотіли коні і шумів вітер. Люди мовчки їхали в темну безвість...